Якщо звести всі географічні назви з давньоісландських саґ про останню подорож Торвальда Кодранссона в Русь, то вийде чималий перелік: Jorsalaheim (Єрусалим), Miklagarцs (Константинополь), Grikkland (Греція), Syrland (Сирія), Rьzlandi (Русь), Rьzia (Русь), Garцariki (Русь), Ksnugarцs (Київ), Nepr (Дніпро), Pallteskju (Полоцьк), Drofn/Dropn/Drafne (скеля Дрьовн (?)).

У давньоісландських саґах Русь отримала ім'я Garцar/Garцariki (Ґардар/ Ґардарика). Крім того, існувала ще доволі рідко вживана назва - Ruscia. За підрахунками дослідників, у саґах про норвезьких конунґів Русь згадується таким чином: один раз як Garцar і п'ять разів як Austrvegr («Східний шлях»). У сазі про Олава Трюґґвасона Русь позначається за допомогою топонімів із коренем Aust - 3 рази, Garцar - 7 разів, Garцariki - 8 разів і Garцaveldi - 1 раз18.

Використання давніми ісландцями кореня garц для передачі східноєвропейської топонімії спонукало істориків звернути увагу на зв'язок давньоісландського garцr і староруського «град» - споріднених слів зі значенням «огорожа, фортеця». Скандинави, які вирушали вглиб слов'янської території шляхом «із варяґ у греки», зустрічали ланцюжок укріплених поселень, званих місцевими жителями «градами». Тому цілком природно, що на першому етапі знайомства з Руссю вони називали цю країну Garцar - «Міста-фортеці». Більш пізню назву Garцariki, що зустрічається у королівських саґах першої третини XIII ст., слід трактувати вже не як «Країну фортець», але як «Країну міст».

Давньоісландська назва Києва - Ksnugarцr - окрім «Саґи про хрещення» трапляється ще в кількох джерелах, у тому числі в «Описі землі» (остання чверть XII ст.), географічному творі «Які землі лежать у світі» (зберігся в рукописі першої третини ХІУ ст.), «Діяннях данців» Саксона Ґраматика (1208 р.) та цілому ряді більш пізніх ісландських саґ про Одде-Стрілу, Грольве-Пішохода, конунґа Ґаутреке та ін.

Факт належності назви Кжп^агбг (Київ) до топонімічного ряду - garбr, в якому H6lmgarбr (Новґород) зафіксовано в рунічному написі першої половини XI ст., а Miklagarбr (Константинополь) - у скальда Бельверка Арнорссона (друга третина ХІ ст.), так само, як і проміжне положення Києва між Новґородом і Константинополем на шляху «з варяґ у греки», освоєному скандинавами вже у IX ст., указує на його появу майже в той самий час, що і топоніма H6lmgarбr.

Дослідники вважають, що основою для створення давньоісландської назви Києва (Kжnugarбr) стала билинна назва цього міста - Киянов-град. Проте існує версія, що ця назва походить від давньоісландського слова «krena», що означало «човен». У такому разі назва Києва Kжnugarбr може трактуватися як «місто човнів», що у Х-ХІІ ст. відповідало дійсності, адже через нього проходив великий водний шлях «із варяґ у греки».

Відомості ісландських географічних творів і саґ про Полоцьк (Pallteskja) вельми різноманітні - тут є загальна інформація про саме місто та Полоцьку землю як складові частини Русі, про місцеву фортецю, інші конкретні відомості XI ст. Найраніше цей топонім зафіксовано у географічному творі з умовною назвою «Опис землі-І» (остання чверть XII ст.). Окрім цього, Полоцьк згадується в «Діяннях данців» Саксона Ґраматика, ще у двох географічних творах, у пізній королівській сазі про Едмунда і в єпископській сазі про Торвальда Мандрівника. Топонім, судячи з усього, належить до географічної традиції, що знайшла віддзеркалення у трактатах і саґах про стародавні часи. У давньоісландському топонімі Полоцька Pallteskja відбилася зафіксована в Іпатіївському та Псковському літописах давньоруська назва цього міста - Полтескъ.

Мандрівка Торвальда Кодранссона до Святої Землі на початку ХІ ст. не була чимось дивовижним - східний маршрут до Константинополя вікінґи освоїли ще з давніх-давен. Він пролягав по річкових системах Русі до Чорного моря, а далі - до столиці Візантійської імперії. У ранніх королівських саґах під Східним шляхом (Austervegr) розумілися землі, розташовані на шляху «з варяґ у греки»19.

Про зацікавленість скандинавів у Візантійській імперії свідчить той факт, що у 980 р. там навіть було сформовано варязький військовий загін, а сімома роками пізніше у Константинополі з'явилася норманська ґвардія. На початку ХІ ст. серед полководців імперії відзначився норвезький конунґ Гаральд Ґардар, який прибув до Константинополя в першій половині 1034 р. і залишався там на військовій службі до 1042-1043 рр.20 Він відзначився у бойових походах на Схід, Балкани й Південну Італію. Проте нас найбільше цікавить подорож Гаральда до Святої Землі, описана ісландським скальдом ХІ ст. Стувом Сліпим. Пізніше Сноррі Стурлуссон включив цей епізод до зводу королівських саґ (близько 1230 р.). Давньоісландські саґи повідомляють, що «Гаральд зі своєю дружиною вирушив до Йорсалаланда (Святої Землі) і через неї - до Йорсалаборґу (Єрусалима)». Норвезький конунґ «приніс багаті дари Гробу Господню, Святому Хресту та іншим святиням у Йорсалаланді», після чого повернувся до Константинополя.

Гаральд Ґардар (Гаральд Сіґурдарссон, Гаральд Суворий) (бл. 1015-1066 рр.) був сином норвезького ярла Сіґурда Сира. Його зведеним братом був король Норвеґії у 1015-1028 рр. Олав Гаральдссон (Олав Святий), якого скинув із трону данський конунґ Кнут Великий. Гаральд був змушений покинути батьківщину. У 1030-1034 рр. він перебував при дворі великого князя київського Ярослава Володимировича. У 1034 р. Гаральд разом зі своїм скандинавським загоном