того, щоб радикально замінити традиційні самодержавні основи консолідації політичної спільноти - «Бога, царя та вітчизну» в епоху становлення нових і зміцнення давніших держав-націй? Чи вони взагалі їх шукали? На перший погляд могло здаватися, що так. Відсутність офіційних даних про долю сім'ї Романових знімала переважну більшість питань про легітимну владу в Росії. Проте Установчі збори, що так і не відбулися, та відновлення інституту Всеросійського патріарха залишали відкритою проблему російської державності. Тому для ліквідації правового простору Російської імперії, крім таємного вбивства царської родини, треба було ліквідувати і Російську православну церкву (РПЦ), як духовний, суспільно-політичний, ідеологічний інститут та частину правосвідомості й основу теократичної політичної культури. Найзручнішим засобом для цього був, безперечно, якобінський терор, як «всеохоплююче і дійсно всенародне явище», що його нестимуть «загони озброєних робітників». Однак на привнесенні в суспільну свідомість і політичну практику «культури терору» більшовицькі новації в політичній культурі та державному будівництві закінчуються. Решту компонентів політичної культури теократії, що раніше забезпечували політичне балансування між російською імперією та політичною нацією модерного типу, більшовики досить органічно застосували для побудови тоталітарної держави. Наприклад:
1) абсолютна влада генерального секретаря комуністичної партії, його не підзвітність, повна безкарність, «абсолютна безпомилковість» діяльності, що виходять із «глибокого пізнання законів суспільного розвитку» - імператор - абсолютний законодавець, джерело церковно-державного права, перевіряє себе критеріями Божого суду, має тотальну владу;
2) партійний нагляд за політичними, суспільними і культурними процесами через систему партапарату, «громадських», «суспільних організацій» - Синод, обер-прокурор і його апарат, православні робітничі організації та політичні спілки;
3) призначення на посади заступників функціонерів усіх рівнів так званих комісарів - практика, щоправда, прийшла через традиції Великої французької революції з глибокого середньовіччя, але попри все, належала церкві: інквізитор мав право призначати в інші міста своєї округи уповноважених - комісаріїв, або вікаріїв, котрі шпигували за різними особами, здійснювали арешти та конфіскацію майна запідозрених у єресі, допитували, катували їх і навіть виносили їм вироки4;
4) антагонізм між державою та суспільством, перманентні конфлікти між суспільними групами, штучне формування категорій осіб, позбавлених частково або повністю прав на політичну чи економічну діяльність - «позбавленців» - юридично оформлене прикріплення до певного віровизнання з урахуванням пріоритету РПЦ; переслідування незгодних як кримінальних злочинців;
5) русифікація через заклади освіти, культури й армію, як засіб штучного стирання «грані, що відділяє імперію від нації, престол від пролетаріату»5. Російська мова, якщо перефразувати думку Б.Андерсона, мусила стати не лише ланкою між зовнішньою владою й людиною, але й внутрішнім простором, який творять і використовують її носії - російська модель «офіційного націоналізму»: юридично зафіксована перевага вільного розвитку великоруського населення імперії, асиміляція ним інших націй. У цій моделі універсальність російської мови одночасно означала універсальність політичної системи та сакральність і стародавність імперії, де сфери впливу мови й бюрократії збігалися. Таким чином, царський уряд намагався «у відповідь на масове розповсюдження національних рухів у Європі (особливо! - Авт.) після 1820-х рр. свідомо поєднати два протилежні політичні устрої: націю та династичну імперію»6;
6) переміщення номенклатурних кадрів на різні партійні чи господарські посади та в різні реґіони залежно від потреб партії - синодальна практика (суворо заборонена канонами! - Авт.) регулярного переміщення єпископів із кафедри на кафедру, щоб запобігти «зрощенню» єпископа з паствою; система призначення випускників семінарій на парафії;
7) консолідація спільноти кумулятивними лініями репресивного типу: вплив на кожну особистість незалежно від віку й статі через надмірну політизацію суспільного й особистого життя, догматизм, різновиди терору, - будь-яке відхилення в розумінні й тлумаченні православних догматів від традиційно-ортодоксального в Росії каралося як кримінальний злочин;
8) святкові демонстрації з прапорами, транспарантами, портретами вождів - хресні ходи з іконами та корогвами;
9) ідея «світової комуністичної революції» як можливість ідеологічно консолідувати неправославне й штучно атеїзоване суспільство. По закінченні світової війни потреба в «захисті православних» зникла: під захистом кордонів національних держав вони чудово давали собі раду власними силами. Але стійка традиція розглядати міжнародні відносини, як суто російські проблеми, залишилася. Звичне поняття «захисту чистоти вселенського православ'я» органічно трансформувалось у відстоювання інтересів «світового пролетаріату», а традиційна політична установка православної свідомості - з «особливої відповідальності церкви за здобутки і цілісність імперії» у «відповідальність» за «визволення світового пролетаріату від гніту світової буржуазії». Місце ідеї розгортання Третього Риму до «вселенського» масштабу в новітній «інтернаціональній» державній ідеології посіла (з відповідними атрибутами) ідея «пришестя Третього Комуністичного Інтернаціоналу», а після всесвітньої комуністичної революції - «заснування міжнародної Радянської республіки»7. Той же світовий устрій під російським, але вже комуністичним, контролем. А традиційні розбіжності між «західниками» та «слов'янофілами» у поглядах на найбільш оптимальний напрям початку православної експансії - на ісламський Схід чи на католицький Захід - у нових історичних обставинах також доволі органічно переросли на: 1) підготовку на початку 1920-х рр. вибуху світової революції в Болгарії та інших балканських країнах8; 2) а після поразки згаданих спроб - «з метою революціонізування Близького Сходу, півдня Європи, а також Півночі Африки9 створення на території Кримського півострова Кримської АСРР; проведення там політики коренізації, щоб перетворити Крим на повноцінний «аванпост, фортецю світової революції..., вогнище революційної пожежі для усього світу»10;
10) перебування України у складі СРСР - основний чинник
