Внаслідок цього постраждала насамперед Київська митрополія, як матеріальне втілення «спільного» націєтворчого міфу. Вже на ХІХ - початок ХХ ст. колишня повноцінна митрополія не становила єдиної церковної області. РПЦ в Україні була представлена 9 єпархіями: Київською, Полтавською, Чернігівською, Харківською, Катеринославською, Херсонською, Таврійською, Волинською, Подільською. Територіально єпархії збігалися з адміністративними одиницями - губерніями. Київський митрополит, хоча й був (поряд із московським та петербурзьким) постійним членом Синоду, але його адміністративні повноваження не виходили за межі компетенції звичайного єпархіального архієрея. Національний склад ієрархії також змінився. Із-поміж усіх єпископів українських єпархій тільки 3 архієреї були етнічними українцями: канівський Василій (Богдашевський), уманський Димитрій (Вербицький), катеринославський Агапіт (Вишневський). Із них лише останній був повноправним єпархіальним архієреєм, решта - вікарії Київської єпархії. Але й вони, наскільки вдалося документально прослідкувати, беззастережно підтримували російські націоналістичні кола81. Водночас на 1917 р. поза межами України перебували 20 єпископів-уродженців українських єпархій і тільки один із них - архієпископ тульський Парфеній (Левицький) виявляв деякі проукраїнські симпатії82. Так само у середовищі церковної інтелігенції практично не залишилося людей, чия українська самоідентифікація або українські симпатії виходили б за вузькоетнографічні межі.

Як відзначають дослідники, серед нижчого духівництва єпархій краю відсоток українців хоча і був вищим, однак неадекватним складу населення. За державним переписом 1897 р., на Правобережжі росіяни становили 4,3% населення, а священики та ченці - 48,5% від загальної чисельності останнього. На Лівобережжі, відповідно, 13,3% населення й 31,3% священнослужителів, а на Півдні України ця пропорція становила 21,4% та 64%83. Крім значної русифікації нижчого духівництва, загальна уніфікація обрядової практики, особливо мови богослужіння та проповідей, також перешкоджали збереженню давньої спільності українських єпархій між собою, виробленню ними розуміння своєї унікальності й відмінності від російських. Ніхто з активних пізніше борців за автокефалію на початку сторіччя публічно не пов'язував потребу реформування РПЦ з утворенням в її структурі української помісної церкви, чи автономної церковно-адміністративної одиниці. На організацію активного руху за створення цієї церкви не вплинули і революційні події 1905-1907 рр. А перші публікації, в яких висловлювалися міркування стосовно необхідності автономії Київської митрополії (у перспективі - УПЦ) з'явилися у світській періодиці не раніше 1911 р.84 Тобто тоді, коли статус автокефалії національної церкви вже багато років досить активно відстоювали грузини. Таким чином, до 1917 р. православна церква в Україні фактично була інтегральною частиною РПЦ. Ліквідація територіальної цілісності митрополії, постійна нівеляція з активного вжитку в богослужінні специфічно національних рис обрядової практики, відсутність національно свідомого єпископату й теоретичного обґрунтування автокефалії призвели до втрати чинників, які б сприяли швидкій самоорганізації українських єпархій і перетворили їх у ядро для створення помісної церкви.

Однак зовсім погасити конфлікт національних і культурних ідентичностей у православному полі імперії навіть протягом кількох століть інтенсивної русифікації все ж не вдалося. Цьому суттєво перешкоджали деякі обставини, що за певних умов могли б у перспективі посприяти інституалізації української помісної церкви. Насамперед це погодження Синодом питання про переклад Святого Письма. Перекладене у 1906 р. українською мовою (за редакцією єпископа Парфенія (Левицького)), Четвероєвангеліє принципово знімало проблему збереження у церковній практиці старослов'янської, як єдиної придатної для богослужіння, мови. Це питання повертало Київ та Петербург (Москву) до 1686 р. Крім мови, з періодом 1686 р. українські єпархії пов'язував статус Київської митрополії та київських митрополитів. Як відомо, однією з умов переходу під омофор Московського патріарха було збереження Києвом обласного статусу, наданого Вселенським престолом. Проте у РПЦ київські митрополити були зведені до становища єпархіальних. Однак це не завадило їм зберегти формальну юрисдикцію над територіями, що належали митрополії, але знаходилися за кордонами Російської імперії.

Як справедливо зазначає А.Стародуб, для православних єпархій у Речі Посполитій, парафій в австрійській Галичині, у Закарпатті, в Румунії (Буковині та Бессарабії), в Канаді й США київські митрополити продовжували залишатися екзархами Вселенського патріарха. Свого часу архієпископ Антоній (Храповицький) використав цей канонічний нюанс для здобуття екзарших повноважень для себе особисто, вказуючи на те, що київські митрополити ніколи не втрачали цих прав (невизнаних Московським патріархом у 1686 р.), хоча й не користувалися ними протягом XVIII - початку ХХ ст.85 Поряд з екзаршими повноваженнями, київські митрополити зберігали за собою гідність священноархімандритів однієї з найбільших святинь православного світу - Києво-Печерської лаври. Наявність у ній великої кількості канонізованих святих, прославлених нетлінням мощів, з еклезіологічного боку також надало б самодостатності православній церкві в Україні86. Такою ж мірою цієї якості їй надало б і збережене київськими митрополитами право мироваріння. Як підкреслював О.Лотоцький, воно було ексклюзивним правом першоієрархів помісних церков. Так, наприклад Константинополь, надаючи автокефалію балканським церквам, намагався якомога