збереження єдності країни рад. Адже за економічним та людським потенціалом УСРР дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим11 - 1) статус київських митрополитів: спільно із митрополитами петербурзьким та московським - постійні члени Синоду; поза межами Російської імперії для православних єпархій: у Речі Посполитій, парафій в австрійській Галичині, у Закарпатті, в Румунії (Буковині та Бессарабії), у Канаді й США вони продовжували залишатися екзархами Вселенського патріарха. Київські митрополити ніколи не втрачали цих прав (невизнаних Московським патріархом у 1686 р.), хоча й не користувалися ними протягом ХУІІІ - початку ХХ ст.12 Також київські митрополити зберігали за собою гідність священноархімандритів однієї з найбільших святинь православного світу - Києво-Печерської лаври. Наявність у ній великої кількості канонізованих святих, прославлених нетлінням мощів, з еклезіологічного боку надавала б самодостатності відновленій національній помісній православній церкві України13. Такою ж мірою цієї якості їй надало б і збережене київськими митрополитами виключне право першоієрархів помісних церков - варити й посилати церквам-дочкам святе миро14.2) статус Київської митрополії, попри ліквідацію територіальної цілісності та зведення до становища інтегральної частини РПЦ, Київська митрополія залишалася основою сакральної генеалогії Третього Риму як імперії; матеріальним втіленням націєтворчого міфу «общерусского единства» - ідеологічної конструкції, яка здатна поглинати або бути поглинутою різноманітними ідеологічними утвореннями, що дають можливість перетворювати у свідомості нової уявленої спільноти історію давніх династій на колективне минуле народу. Іншими словами, використання ідеологічного інструментарію, який витворили масові національні рухи в країнах Європи, дозволяло Романовим зберігати династичну владу над величезними багатомовними територіями, нагромадженими від часів середньовіччя. Як дотепно зауважив Б. Андерсон, «натягнути коротку й цупку шкіру нації на гігантське тіло імперії»15.
Отже, комуністична Росія/СРСР не лише повністю успадкувала традиції і стереотипи політичної культури теократії, але й продовжила злиття нації та імперії, розпочате ще Петром І. Наважимося стверджувати, що й донині покоління російських громадян, духовних і політичних лідерів Росії виховуються на цих традиційних засадах. Громадянське суспільство або громадянська війна (нехай навіть в її повзучій, перманентній і навіть часом в архаїчній конфесійній формі) донині залишаються єдиною суттєвою альтернативою сучасної російської історії. Крім того, «українське питання» також є актуальним у російській політиці до сьогодні та суттєво впливає на міждержавні відносини України і Росії. Тому в контексті політичного застосування конфесійної ідентифікації та розрізнення, дослідження суспільних явищ, в яких культура переходить у площину політичного принципу, і сьогодні викликає значний науковий інтерес. Природно, що така багатоаспектна і складна проблема не може бути висвітлена у рамках невеликої комплексної наукової статті. З огляду на це, авторка вважає доцільним коротко охарактеризувати ментальні аспекти у формі низки окремих нарисів, що охоплюють період від кінця ХІХ - першу третину ХХ ст. і висвітлюють основні етапи формування єдиної політичної нації в Росії/СРСР спочатку на православній основі, а згодом - на немонархічних тоталітарних засадах, їхній вплив на перебіг процесів формування і збереження української нації та української державності.
Російський православний месіанізм як базовий архетип політичної культури
творців «світової революції»
У сучасній історіографії прийнято вважати, що на формування принципових теоретичних основ антирелігійної політики більшовиків вплинуло кілька класичних чинників: а) ворожий до релігії та церкви інтелектуальний клімат епохи від кінця ХІХ - початку ХХ ст.; б) народжена в часи Просвітництва ідея можливості створення на науковій основі «нового суспільства» та виховання «нової людини»; в) атеїстичний марксизм та г) столітній досвід радикальної боротьби європейської буржуазії з релігією16. Однак, крім цього, радянська держава отримала й оригінально використала багатий теоретичний і ментальний спадок політичної культури Російської імперії. Це сформовані у синодальний період основні характерні особливості православної «симфонії» влади в Росії та спосіб її реалізації у суспільстві в тому числі й у вигляді правової традиції і політичної культури. А саме: найбільш прийнятний для збереження Російської імперії механізм передачі й асиміляції національних традицій; спосіб встановлення довгострокових зв'язків між суспільством і державою для забезпечення лояльності народу стосовно влади, а також характер саморефлексії та офіційного ідеологічного образу імперії.
Конструюючи власну православну «симфонію», Російська держава протягом синодального періоду (1700-1917 рр.) синтезувала два протилежні по своїй суті правові принципи: теократію й територіалізм. Ця конструкція покликана була суттєво модернізувати тогочасне суспільство, відкривши нові перспективи для розвитку, та сприяти творенню в імперії єдиної політичної нації: одна держава, одна церква (культура). В основу теократії класична церковна канонічна традиція покладає концепцію «симфонії» (consonatia) влади. Згідно з нормами церковного права, вона передбачає взаємодію і співіснування «найвеличніших дарів Божих - священства та царства. Перше з них служить справам Божим, а друге опікується справами людськими. Обидва ж походять з одного джерела й прикрашають життя людське»17. Реалізація ідеї «симфонії» у практичній політиці вимагала принципового визнання рівнозначності й рівно звучності державної та церковної влади. Разом із тим порядок ідей церковних мав би визнаватися політичною елітою дещо вищим стосовно ідей державних. Тому держава покликана постійно вдосконалювати свій принцип справедливості (права), беручи за взірець надправовий принцип - любов - яким живе церква18.
Принцип територіалізму, навпаки, ґрунтується на засадах теорій «природного права» і «суспільного договору», запозичених у європейських мислителів епохи Просвітництва. Але в Росії територіалізм був утілений через досить оригінальну рефлексію засадничих ідей просвітителів крізь
