призму російського монархізму. Теоретично він може бути сформульований наступним чином. Абсолют проявляється через «національну» державу. Оскільки остання займає певні терени, то цілком виправданим є «територіальне самоствердження» держави як єдиного, безумовного та всеохоплюючого джерела повноважень: будь-яких законодавства, діяльності, й творчості19. Таке «вбирання» владних функцій і повноважень державою, їх абсолютизація в ній і створило характерний для Росії «поліційний» стиль життя. Причому цей російський «поліцеїзм», влучно охарактеризований богословом Г.Флоровським, як замисел побудувати та «регулярно сочинить» усе життя країни, народу, а також кожного окремо взятого пересічного громадянина заради його власного і загального блага, органічно поєднав у собі риси політичної теорії та релігійної установки20. Держава перебрала на себе суто церковні обов'язки і функції - всеохоплюючу турботу про релігійну належність, духовну опіку народу і навіть брала участь у вирішенні питань, що стосуються православної догматики та віровчення21.
Цей оригінальний синтез наведених вище типів християнської держави в російську політичну систему видатний російський історик церкви й міністр сповідань у Тимчасовому уряді А.Карташов умовно назвав «суб'єктивною теократією»22. Найважливішою характерною ознакою цієї винайденої у Росії християнської політичної системи було те, що верховна влада втратила початковий канонічний дуалізм. Дві паралельні верховні влади, два маєстати - духовний і світський - наклалися й абсолютизувалися в особі монарха. Цар (започаткував традицію Петро І) отримав право подвійного миропомазання, а з ним - права духовної особи (причастя двох видів, читання Євангелія у храмі під час служби)23. Як хранитель «обох скрижалей», російський імператор став абсолютним законодавцем, джерелом церковно-державного права, що перевіряє себе безпосередньо критеріями закону Божого і підлягає тільки Божому суду. Патріарх, як блюститель совісті імператора та його підданих, у такій схемі був зайвим. Відтак церкву й ієрархію ніби прирівняли до категорії «суду людського», автоматично позбавивши сакральності і, значною мірою, легітимності та впливу на рівні церковно-державного законодавства. За дотепною характеристикою А.Карташова, православний єпископат замість Кормчої книги мусив звикнути бачити свого законодавця в живій особі монарха24.
«Суб'єктивна теократія» залишила надзвичайно глибокий відбиток і в правосвідомості громадян, і в державному праві. За посередництвом церкви у правосвідомості підданих сформувалося поняття про тотальність влади імператора. Глибока адаптація цього поняття у політичній культурі знімала з його «священної особи» будь-яку (навіть моральну) відповідальність за долю народів, які населяли імперію. Даний стереотип виявився чи не найстійкішим у політичній і правовій свідомості підданих. Можливо, що саме з цієї причини проблему легітимації влади та реалізації повномасштабної політичної відповідальності (тобто побудову держави на немонархічних демократичних засадах) не змогли розв'язати ні Тимчасовий, ні національні уряди колишніх «околиць» імперії. Проте з цим завданням досить успішно впоралися більшовики. Адаптований до їхніх політичних потреб, принцип священної тотальності імператорської влади став одним із чинників, що зробили перехід від самодержавства до радянського тоталітаризму цілком органічним.
Що стосується державного права, то ліквідація патріаршої кафедри нівелювала не лише паралельне джерело законодавства, але й саму ідею особливого канонічного законодавства, усунула будь-яку можливість самостійної правотворчості церкви. Паралельно з узурпацією патріарших прерогатив, Петро І повністю замінив функціонування надзвичайних органів канонічного законодавства - церковних соборів - незначною законодавчою діяльністю Синоду під керівництвом оберпрокуратури й перетворив церкву на «ведомство православного исповедания». А реальним носієм влади (з винятковим правом репрезентувати позицію Синоду та церкви перед царем) у цьому відомстві був - «око государеве» - обер-прокурор. Він виконував функції державного службовця. Його контроль позбавляв архієреїв (постійних та змінних членів Синоду) канонічних переваг стосовно управління усією церквою. На єпархіальному рівні функції обер-прокурора дублювали представники його апарату. Єпископи залежали від секретарів своїх консисторій - осіб переважно світських. Усе це перетворило Синод на «передавальний механізм» для реалізації державної політики. Тому, незважаючи на те, що східні патріархи визнали російський Синод «своїм братом», а деякі російські каноністи виправдали його існування (Є.Голубинський, наприклад), очолювана ним вертикаль управління церквою (прокуроро-папізм, як його називали самі владики) мало відповідала класичним традиціям православ'я.
Радикалізмом та оригінальністю відзначилось і врегулювання проблеми канонічного зв'язку РПЦ із повнотою православ'я. Серед православних церков-сестер було прийнято, щоб на патріарших літургіях після виголошення «Достойно єсть.» архідиякон поминав імена всіх чотирьох православних патріархів. Це вважалося канонічним символом православного братства, єдності православ'я та нормальною канонічною практикою25. Однак успішне функціонування «суб'єктивної теократії», як політичної системи, вимагало «усунути навіть саму ідею існування будь-якої вищої апеляційної інстанції [курсив авт.], крім свого монарха та створеного ним Синоду»26. Відтак, через скасування патріаршої кафедри в Російській імперії утвердилася по суті своїй протиканонічна практика поминати імена східних патріархів тільки під час служіння літургії самим президентом Синоду і тільки після поминання титулу останнього, що містить у собі «яко правильну владу й правильного судію самого монарха»27.
Традицію функціонування держави як «суб'єктивної теократії» зберегли й ухвалені в 1906 р. і чинні аж до Лютневої революції 1917 р. Основні Закони, в яких самодержець усе ж запровадив деякі елементи конституційного самообмеження, визнавши своє управління підзаконним та допустивши до співучасті у здійсненні влади представницькі установи - Державну думу та Державну раду.
Проте суто прикладне застосування функціональних особливостей «суб'єктивної теократії» у внутрішній політиці держави довгий час було досить зручним інструментом для здійснення самодержавством своєї влади в імперії, зовнішньої експансії або дипломатичного