Так само цілу низку суворих кримінальних переслідувань проти формальних православних - так званих «упорствующих в вере предков» - викликало проведене в 1915 р. «відомством православного сповідання» бюрократичне «возз'єднання» уніатів із православними. Примусово «возз'єднані» уніати відмовлялися брати шлюб за православним чином, віддаючи перевагу католицькому («краківському»). Місцева консисторія притягувала до відповідальності за цей «злочин», зобов'язуючи подружжя давати підписку про припинення «купножительства» та у деяких випадках відбираючи у нього дітей39. Притягали до адміністративної відповідальності й подружжя, яке відмовлялося хрестити дітей за православним чином. Тоді консисторія накладала грошові стягнення, а його виплата часто призводила до продажу всього родинного майна з аукціону і банкрутства господарства40.

Окрім свободи совісті чад, приналежних до «первенствуючої церкви», держава жорстко регламентувала «волю віри» неправославних і нехристиян. Керівництво духовними справами інославних та іновірних віровизнань здійснювало міністерство внутрішніх справ через департамент духовних справ іноземних сповідань. Тому перехід з одного інославного сповідання до іншого допускався, згідно з проханням громадянина, лише з дозволу міністра внутрішніх справ. При цьому позиція духівництва того віровизнання, до якого проситель бажав перейти, до уваги не бралася41. Перехід нехристиян до інославних церков можна було здійснити лише отримавши через міністра внутрішніх справ особливий дозвіл самого імператора. Виняток із цього правила становили євреї, котрі могли переходити до інославних церков із дозволу міністра внутрішніх справ, та нехристияни Кавказького краю. Для цього останнім досить було отримати дозвіл головного начальника цивільної частини42. Але офіційний позавіросповідний стан російською владою не допускався.

Такий специфічний спосіб рефлексії православ'я у політичну культуру російських підданих закладав і постійно посилював деструктивні тенденції у процес формування в Росії політичної нації на православній основі. Абсолютно природна всередині будь-якої конфесії диференціація обсягу прав для приналежних до неї осіб і сторонніх, піднесена до рівня державного закону, обмежувала правоздатність великої кількості нехристиянського та інославного населення. Ці категорії осіб фактично перманентно опинялися на становищі «поза законом» і на власному досвіді повною мірою відчували всі особливості такого становища. А імперія, відповідно до політичної ситуації, змінювала лише негативний вектор протистояння (ортодоксально-доктринальний, або політично-доктринальний) чи ситуативно призначала опонента. Але у структурі матриці загальної та політичної культури підданих імперії завдяки цим особливостям церковно-державного права закріпилося усвідомлення норми та необхідності наявності перманентного конфлікту всередині держави між суспільними групами. Верховна влада могла його стримувати політичними або придушувати репресивними засобами, могла спрямовувати в річище зовнішньої експансії, але ментальна традиція фактично досить жорстко вимагала його наявності.

Реалізація завдань власне зовнішньої експансії вирішувалася або способом «захисту всіх православних», або організації місіонерської діяльності РПЦ за кордоном. Російські православні місії діяли у Північній Америці, Ірані, Китаї, Кореї, Японії. Їхнім керівникам та особовому складу належало віддавати перевагу не місіонерській роботі, а збору політичних відомостей43. Практикувалося також відкриття паралельно з місією російського дипломатичного представництва (як це було в Урмії), яке брало під своє покровительство навернених у православ'я громадян інших країн44. Ченці закордонних православних монастирів (насамперед афонських та єрусалимських) залишалися російськими підданими й у цивільно-правовому відношенні підпорядковувалися тільки російським посольствам, а не законам країни перебування45. Натомість у регіонах, що опинялися поза сферою безпосередніх політичних інтересів держави, наприклад, у Північній Америці, РПЦ не виявляла власної зацікавленості у поширенні впливу православ'я і самостійно розгортанням повноцінних місій практично не займалася46.

Особливості тогочасної геополітики примушували виявляти найбільшу політичну активність на Балканах. У даному регіоні, а також на закавказьких виходах до Близького Сходу Росія активно створювала напругу практично півстоліття. А в 70-ті роки ХІХ ст. конфлікт з Австрійською й Османською імперіями та загалом балканські інтереси Росії набули вже світоглядного значення. Послідовник «почвенника» Ф.Достоєвського - Вл.Соловйов, із цього приводу писав: «Наше східне питання - це спір першого, Західного Риму з другим, Східним Римом, політичне представництво якого ще в XV ст. перейшло до Третього Риму - Росії»47. А близький до слов'янофілів консерватор і фаховий дипломат Ф.Тютчев визначав Росію як ірраціональну світову силу, Велику Державу - спадкоємицю світових імперій аж від Ассирії. Бо «справжня» імперія - одна-єдина й вона не гине, а тільки «переходить із рук у руки». Отже, п'ять імперій: Ассирія, Персія, Македонія, Рим, Східна імперія від Константинополя Великого до Росії, - це продовження історії єдиної імперії людства48.

Іншими словами, концепція Ф.Тютчева легітимізувала владу православного російського царя харизмою єдиної світової імперії і це створювало ідеологічну підставу для абсолютних претензій на спадщину візантійської імперії. Тобто Росія, як колись Візантія, мусить успадкувати не лише території, але й ідеологічну «вселенськість»: «з'єднати всіх людей на землі, котрі - в ідеалі - мали б стати членами єдиної істинної християнської церкви, її власної православної церкви»49. Реальною ж російська загроза Босфору стала за правління Олександра ІІІ: на 1897 рік було заплановано експедицію для захоплення проток. Військовий план передбачав навіть завоювання Ірану та вихід у Перську затоку. Для цього треба було остаточно розгромити Туреччину й оволодіти Балканами50. Здійснювати експансію найзручніше було під гаслом «захисту всіх православних». З огляду на слабкість і нечисленність православних