Користуючись матеріалами, що відклалися у фондах Російського державного історичного архіву у Санкт-Петербурзі, А.Стародуб у своїй дисертації описав цікаві проекти перетворення Константинопольської патріархії на васальну структуру при РПЦ. Для прикладу згадаємо хоча б документ, поданий на розгляд Синоду перед війною 1914 р. Його автором був професор Санкт-Петербурзької духовної академії О.Дмитрієвський. У зв'язку з передбачуваними успіхами Росії та анексією частини турецької території у документах під назвою «Константинопольская церковь в Русском государстве» та «Россия в Святой земле» автор пропонував спеціально обумовити те, що Вселенським патріархом може бути тільки російський підданий та заснувати посаду вікарного єпископа Вселенського патріарха, якого б призначав російський Синод. Обережність і послідовність дій повинна була сприяти поступовій, але неухильній уніфікації російської та грецької систем церковного управління. Збереження формально незалежного Константинопольського патріархату мало слугувати підґрунтям для російських претензій на всі його митрополії у Малій Азії, незалежно від того, кому відійшли б ці території внаслідок поділу Туреччини52.

Подібні проекти фактично зводили проблему визначення центру вселенського православ'я до врегулювання відносин між Константинопольською і Російською патріархіями. Цікаво, що багато хто з тогочасних авторів застосовував термін «греко-російська церква». Такий «делікатний» підхід знімав проблему відсутності в Константинополі християнського імператора, а в Петербурзі - православного патріарха й формально перебував у рамках канонічних вимог до християнської держави. Саме таким конкретним змістом ліберально-консервативні політики Росії, до яких належали О.Гучков, С.Сазонов, О.Родзянко, С.Мілюков, В.Вернадський та П.Струве, в публічних дискусіях і на шпальтах різноманітних періодичних видань наповнювали поняття «російська ідея» та «ліберальний імперіалізм». Напередодні Першої світової війни П.Струве писав із цього приводу: «Імперіалізм означає великі завдання зовні, які здійснюються внутрішньо примиреною і духовно об'єднаною країною, перетвореною на справжню імперію в сучасному, вищому англосаксонському сенсі, - максимум державної могутності, поєднуваної з максимумом особистої свободи і громадянського самоуправління»53.

Ідея оволодіти Константинополем і західним узбережжям Мармурового моря, спираючись на південноукраїнські землі, знаходила підтримку російського суспільства54. Так, князь Є.Трубецькой у своїй публічній лекції, виданій у 1915 р. масовим накладом, відверто визнавав: «Усіма сторонами нашого життя ми пов'язані з цією метою. Це для нас питання нашого хліба насущного, нашої політичної могутності та нашої культурної місії і, зрештою, духовного «я» Росії»55. Таку позицію поділяло православне духівництво. Архієпископ харківський Антоній (Храповицький) писав: «На теперішню війну наш народ дивиться як на визволення християнства від навали єретиків і магометан, а кінцевою метою її бачить визволення священного Царгорода з церквою Св. Софії та Єрусалима з Господнім гробом. Усе це живо цікавить не тільки солдат наших, а й більшою мірою мешканців російських і малоросійських сіл»56.

У подібному специфічному ракурсі російські теоретики розглядали й сформовану приблизно в кінці ХІХ ст. екуменічну ідею. Навіть попри те, що екуменізм не був популярним у церковних колах, а такі відомі його прихильники, як І.Аксаков та Вл.Соловйов перебували практично в інтелектуальній ізоляції. Особливо це стосувалося Вл.Соловйова: царська цензура часто забороняла друкувати його праці в російських духовних журналах і йому доводилося публікувати їх у різних виданнях за кордоном. Отже, суть «російського екуменізму» або, за Соловйовим, - російської ідеї - полягала в тому, щоб визнати нерозривний зв'язок «із вселенською сім'єю Христа та спрямувати усі наші національні здібності, усю потужність нашої імперії на відновлення на землі та остаточне здійснення соціальної Трійці»57. Під останньою малися на увазі церква, держава і суспільство. А «відновлення та остаточне здійснення.» передбачало ліквідацію розділення вселенських церков Сходу і Заходу, котре через «міжусобні суперечки відібрало у християнської релігії повноту її культурно-історичної дії»58. Тому обов'язок Росії - «явити світові новий культурний тип, який на православно-слов'янській основі примирить Схід та Захід. Загалом же, Російська імперія, бажаючи служити вселенській церкві й справі суспільної організації народів, повинна взяти їх під свій патронат. Цим вона внесе у сім'ю народів мир і благословення»59.

Названі особливості російської ідеї у формі «ліберального імперіалізму» зробили російський чинник визначальним для долі всієї європейської війни 1914 р. Історики традиційно залишають поза увагою дані аспекти, бо Росії у перший, маневрений період світової війни була відведена другорядна роль, вона ніби була десь на узбіччі. А, по суті, російський чинник вирішував, чи буде війна і якою вона буде. «Саме тому врешті складаються європейські комбінації: Росія проти Туреччини - Австрія проти Росії; Німеччина за Австрію - проти Росії; Німеччина проти Росії - Франція за Росію; Німеччина проти Франції - йде напролом через Бельгію - Англія проти Німеччини»60. Іншими словами, аж до війни 1914 р. у російському суспільстві на рівні формування новочасної національної ідеї активно дискутувалася проблема