органу й опинилася на становищі поза законом. Декретом про «відокремлення церкви від держави і школи від церкви» РНК не тільки підвела юридичну базу під свої дії та окреслила певне правове поле, в якому отримала можливість офіційно відкидати звинувачення у злочинній узурпації влади в країні, що їх постійно висували комуністам церковна свідомість та ієрархія. Фактично постанова стала базовим документом, на основі якого більшовики розпочали повномасштабне формування російської радянської комуністичної атеїзованої нації. Вони не лише добре засвоїли традиції політичної культури та державного управління, що їм залишила імперія. Радянський тоталітаризм спромігся повністю перетворити колективне минуле російської династії на колективне минуле «радянського народу», обумовивши, таким чином, органічність переходу від російського самодержавства до радянського тоталітаризму.
Росія й Україна: конфлікт національних ідентичностей у православному полі
Церковна історія, а в даному випадку її церковно-державна проекція - для православної свідомості не просто спадщина. Це живий процес, що постійно триває, відтворюється, повторюється і моделює історичну перспективу. Тому традиційний стереотип політичної культури, який закріпив у політиці та церковній свідомості специфічну модель поступового розвитку православної імперії від «Святого Києва до загальноруської єдності», безперервно спрацьовував на рівні нація - нація. Спробуємо у рамках короткого нарису схематично реконструювати цей складний процес.
Традиція приєднання нових територій із православним населенням до складу РПЦ, що склалася протягом століть, передбачала перевезення ікон найбільше шанованих місцевих святих до головних або спеціально збудованих столичних храмів. Це було так зване «полонення святих»71. В особливих випадках для закріплення домінування РПЦ практикувала об'єднання найбільш значимої частини культу місцевих святих із загальною обрядовою практикою, а потім застосовувала цей синкретичний варіант богослужіння в новоприєднаній церковній області. Крім того, практикувалося будівництво храмів на честь небесних покровителів представників правлячої династії та створення навколо патрональних храмів міст, названих на честь того чи іншого правителя72.
Така практика (спосіб формування церковного націєтворчого міфу) зберігалася протягом XП-XV ст. У той період найважливішим було закріпити через церкву в політичній культурі усвідомлення того, що династія та населення Північної Русі, завдяки славному предку - «великому київському князю й царю» Володимиру - є приналежними до єдиної християнської ойкумени. У часи ординського сюзеренітету над Північною Руссю «київська спадщина» набула нового, більш пафосного звучання. Через успадковану від Київської держави літописну традицію підкреслювати політичний престиж померлого великого князя73, творці суспільно-політичної думки із середовища московського духівництва в кінці XV ст. спробували укорінити у політичному вжитку тенденцію визнання московським «царем» хрестителя Русі - Володимира Святославича74. А з нею закріпити у суспільній свідомості стійке уявлення про більш давнє походження московського князя, його рівність із татарським ханом та нелегітимність ординського сюзеренітету над Північною Руссю.
На початку XV! ст. московські книжники вдосконалили «київську легенду» і створили концепцію походження Рюриковичів безпосередньо від римських імператорів. Дуже швидко легенда про отримання Володимиром Мономахом царських інсигній (разом із цілком матеріальними легендарними «регаліями візантійського імператора») ввійшла до складу чину вінчання на царство московських самодержців. У політичній культурі еліт сформувалося уявлення про «царське» походження московських князів через наслідування царської гідності й титулу з Візантії. А до політичного вжитку ввійшла нова концепція про «вищість» «російського царства» над «татарським». Паралельно у масовій свідомості міцно закріпилася ідея, що «царем» можна стати і внаслідок «завоювання царства»75.
Інкорпорація України до складу Московії у кінці XVП ст., окрім «завоювання царства», вимагала гнучкої концепції почесного «возз'єднання» Київської митрополії з «Третім Римом». Адже церковна традиція, попри все, доносила крізь століття уявлення про Київ, як богоспасенне місто, столицю богохранимого царства. Глибока рефлексія у політичну культуру середньовічної Русі-України образів Священного Града Єрусалима та Нового Єрусалима - Константинополя, знайшла своє віддзеркалення у сакральній архітектурі й священній топографії Києва та в особливому пошануванні тут Божої Матері. Спираючись на екзегетичну традицію східної патристики, в якій Богоматір осмислювалась як центральний образ у
Спасенному плані Бога, староруські книжники детально обґрунтували ідею її патронату над Києвом. Ушанування Богородиці Заступниці, що поширилося із середини ХІ ст., сформувало та зберегло міфологізований образ Києва, як столиці вселенського православ'я і своєрідної земної ікони біблійного Єрусалима76. З огляду на це затьмарити авторитет і святість Києва (навіть у часи занепаду) красою і величчю «Нового Єрусалима» (Владимира-на-Клязьмі) чи «Третього Риму» (Москви) звичайним завоюванням було неможливо. Тому процес інкорпорації, окрім «полонення святинь», мав включати асиміляцію культурних цінностей та носіїв культури, що їх продукували. На нашу думку, саме зазначена традиція спонукала Петра І у пошуках державотворчої (а для тієї епохи - вже й універсальної націєтворчої також) концепції орієнтуватися на «київські» культурні сили77.
Відзначаючи факт культурної гегемонії України у ХУІІ-ХУІІІ ст., деякі російські дослідники свого часу навіть висунули тезу про «фактичну окупацію Московії українськими культурними силами, українізацію великоруської духовної культури на зламі ХУІІ-ХУІІІ ст.»78. Проте бажання інкорпорувати Україну було настільки сильним, що «спільність візантійської спадщини» «змушувала» дивитися на ці дві культури, як на «різні редакції, різні індивідуалізації однієї і тієї ж спільноруської культури». Природно, що одна з цих редакцій обов'язково мала бути «зіпсованою»: чи то «неписьменними москвинами», чи то «єретичними латино-польськими впливами», і її треба було «скасувати»79. Адже тогочасні політичні теоретики прекрасно розуміли, що приєднання цілого народу до культури, створеної іншим, без
