захоплювання Луценка робили його якимсь невиразним, людиною з туманним світоглядом і з несподіваним способом думання». Свою думку підкріпив посиланням на характеристику, котру дав Івану Митрофановичу І.Карпенко-Карий: «Л. нагадує мені лист паперу, густо записаний вздовж і впоперек, який почнеш читати з великим інтересом, Але, не змігши нічого розібрати через отаке писання, візьмеш та й покинеш»12. Тому не дивно, що шлях одеського лікаря до українського національного руху був доволі звивистим. Можливо, якщо б не спілкування зі Л.Смоленським, М.Комаровим та Є.Чикаленком, а також читання літератури, він так і залишився б на позиціях «вселюдськості». Безумовно, важливим чинником формування українського національного світогляду І. Луценка було його знайомство з видатними вітчизняними діячами культури. Зокрема під час перебування в Одесі на початку ХХ ст. вже важко хворого І.Франка Іван Митрофанович опікувався ним як лікар13.
Перехід його на українські позиції аж ніяк не був поверховим. С.Шелухин писав, що «І.Луценко лікарською практикою перед війною заробляв коло 10 000 руб., із яких проживав коло 2000 руб., а решту витрачав на українські справи»14. Діяльність Івана Митрофановича припала на період дедалі активнішої політизації вітчизняного національного руху. В перші роки ХХ ст. він узяв участь у роботі Загальної безпартійної української організації в Києві як представник від Одеси15. Із заснуванням у 1902 р. Української народної партії (лідер - М.Міхновський) він очолив її одеський осередок, згодом став членом «Братства самостійників»16. Під час революції 1905 р. І.Луценко був обраний до Ради робітничих депутатів від Української радикально-демократичної партії17. Наприкінці того року українці Одеси вперше провели два численні мітинги, заявивши про свої національні вимоги. Організатором обох та головуючим на них був І.Луценко. До того ж він виступив з промовою, в якій розкрив значення царського маніфесту для українців. Хід мітингів було детально висвітлено на сторінках українських газет «Народня справа» й «Народное дело», редактором котрих був Іван Митрофанович. Однак його заклики, а також С.Шелухина і Д.Сигаревича до єднання були сприйняті не всіма учасниками мітингів. Частина з них (переважно більшовики) зірвали його роботу. Це дало всі підстави І.Лу- ценку обвинуватити російську соціал-демократію у ворожості до українського національного руху18.
Полковник армії УНР, заступник голови Українського генерального військового комітету, член УПСР В.Кедровський згадував, що у 1906 р. у Херсоні І.Луценко, виступаючи перед молодіжною аудиторією, говорив чудовою українською літературною мовою, що було неймовірним явищем, без пафосу, по- професорськи, чим приваблював присутніх. І вже тоді політик належав до тих нечисленних патріотів, «які вважали, що українська інтелігенція замало працює на політичній ниві, а всю свою увагу присвячує культурній та науковій праці. На його думку, праця на національно-політичному ґрунті не менш корисна для поневоленого народу, ніж праця культурна»19.
Саме участь у роботі низки українських культурницьких товариств була найяскравішою сторінкою громадської діяльності І.Луценка до 1917 р. Протягом 1906-1909 рр. в Одесі завдяки зусиллям М.Комарова, І.Липи, С.Шелухина, А.Ніковського, І.Луценка й інших розгорнула діяльність «Просвіта». Головними напрямками участі останнього у ній стало адміністрування та читання лекцій. Іван Митрофанович був членом правління («виділу»), скарбником, головою хорової секції, членом літературно-наукової комісії. Його донька Анастасія завідувала буфетом «Просвіти», утримуючи його власним коштом20. У червні 1906 р. під головуванням І.Луценка відбулося засідання «останньої», на котрому було вирішено заснувати в Одесі українську гімназію і виставку, що ознайомлювала б відвідувачів з побутом народу21. Іван Митрофанович належав до числа найактивніших лекторів, хоча й поступався за кількістю прочитаних доповідей М.Комарову та С.Шелухину. За роки існування «Просвіти», згідно з її друкованими звітами, І.Луценко прочитав 11 лекцій22. Архівні джерела повідомляють ще про декілька його доповідей23. Тематика їх була дуже різноманітною, як й інтереси лектора: медицина, психологія, релігія, політекономія, мовознавство, історія. Прикладом неординарного підходу його до вибору й розкриття тем є брошура «Психічна енергія і проблема читання думок», видана на основі декількох прочитаних лекцій24. Автор закликав усіх охочих осіб долучитися до дискусії щодо малодосліджених проблем науки, поважати чужу думку, якою б парадоксальною вона не здавалася на перший погляд. Віддавши перевагу ідеї про можливість читання думок іншої людини, Іван Митрофанович у підсумку зробив висновки етичного та морального плану. Він наголошував, що, оскільки думки матеріалізуються, то від усіх людей залежить, наскільки швидко наблизиться «царство правди», тому слід дбати про чистоту думок, а не лише справ. І.Луценко висловив важливий імператив: «Беручи участь у громадській роботі, не забуваймо про моральний бік»25.
Просвітницька діяльність Івана Митрофановича виходила поза межі суто українських організацій. Як член «Просвіти» він налагодив дружні стосунки з товариством «Дім польський». Один із його діячів згадував у 1916 р., що під час відкриття цієї організації І.Луценко виголосив вітальну промову, в якій зокрема зазначив: «Браття поляки, най Дім Польський широко розкине своє велике культурне діло, яке собі він заміріл»26. У 1905 р. як гість він взяв участь у двох важливих засіданнях історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, де обговорювались історична схема М.Грушевського й шляхи розвитку української культури27. У 1907 р. І.Луценко читав лекції з медицини у народній аудиторії в Одесі, що були організовані Слов'янським благочинним товариством Кирила і Мефодія28. У 1911 р. Іван Митрофанович уже входив до числа дійсних членів
