Однак російсько-панславістський характер товариства входив у суперечність з настроями деяких його національно орієнтованих представників. Тому в 1909 р. І.Луценко та С.Шелухин разом із частиною інших членів організації (здебільшого сербами й болгарами) взяли участь у заснуванні нового товариства «Єднання слов'ян». Статут його передбачав сприяння зближенню слов'янських народів на основі повної поваги і визнання індивідуальних особливостей кожної національності. Однак, за вимогою урядовців, цей пункт був скасований, а слова «слов'янських народностей» замінені на «слов'ян». В 1910 р. Іван Митрофанович як делегат від товариства їздив на слов'янський з'їзд у Софію. Проте згодом воно було закрите. Однією з головних причин було те, що серед членів організації перебували І.Луценко та С.Шелухин30.

Свої ідеї Іван Митрофанович висловлював не лише на мітингах, у лекціях й інтерв'ю, а і в статтях. Так, у 1907 р. на сторінках новозаснованого в Одесі ліберального журналу «Отечественные записки» він надрукував статтю «Наша просвіта». І.Луценко наголошував, що питання обов'язкової загальнонародної початкової освіти є особливо гострим для українців, котрі в складі Росії, починаючи із середини ХУІІ ст., були відкинуті назад у своєму культурному розвитку. Вчений зазначав, що загальноросійська освіта є непридатною для українців, які слабко розуміють «панську мову». Він покладав надію на розв'язання цього в ІІІ Державній думі31. Але подальші події показали марність цих сподівань. Українці й надалі мусили боротися за свої національні права лише власними силами.

Діячі «Просвіти», серед них і І.Луценко, постійно перебували під підозрою царської влади. За ним, його дружиною та донькою було встановлено постійний нагляд32. Зрештою, в 1909 р. «Просвіту» було заборонено. Іван Митрофанович продовжив діяльність у наступнику останньої - одеському «Українському клубі». Він був головою його ради і членом хорової комісії33. Складні умови існування, розбіжності в питаннях стратегії й тактики подальшої боротьби за національні права вплинули на особисті стосунки членів української громади Одеси. Перший тривожний дзвоник пролунав на початку 1906 р. відразу після проведення мітингів. Частина українських студентів оголосила про свій вихід із «Просвіти», обвинувативши її керівництво у шовінізмі. На їхню думку, ця організація мала бути суто народницькою подібно до соціал-демократичних гуртків34. Від імені правління «Просвіти» опонентам відповів І.Луценко. Його позиція щодо її ідеології була однозначною: «Українці мають право на свої національні організації, як і інші народи. Відсутність їх призводить до незахищеності культури»35.

На початку 1909 р. громадівці розсварилися з приводу ставлення до київської газети «Рада», котру видавав Є.Чикаленко. І.Луценко та С.Шелухин вважали, що остання має недостатньо яскравий проукраїнський напрям, робить реверанси у бік євреїв. Позитивно налаштованим щодо неї був М.Комаров і деякі його прибічники. У листопаді 1909 р. Є.Чикаленко у своєму «Щоденнику» занотував, що громадівці остаточно пересварилися між собою: «Шелухин та Лу- ценко страшенно лають Комара, а особливо Ф.Г.Шульгу, кажуть, що він «по- чотний кадет», з яким ніякої української справи робити не можна»36. Повідомлення Є.Чикаленка повністю підтверджує лист Івана Митрофановича до М.Комарова від 19 червня 1910 р. І.Луценко повідомляв свого опонента про остаточний розрив стосунків, висловлюючи незгоду з його авторитарними методами керівництва громадою, поміркованою тактикою. Однак характерно, що насам він усе ж таки стверджував, що «краще розійтися і будемо робити для спільного діла кожний по своїй вдачі» (виділено нами - Т.В., О.М.)37. Інтереси справи все ж таки примусили І.Луценка й надалі співпрацювати з М.Комаровим. У 1911 р. він знову включився до роботи «Українського клубу» як голова ради старшини та лектор38.

В.Кедровський твердив, що Іван Митрофанович за своїми переконаннями наближався до кадетів39. Але наведені дані не підтверджують цю думку. Світогляд І.Луценка був ближчим до світогляду М.Міхновського і Д.Донцова. Щоправда, в інтерв'ю одній із російськомовних одеських газет він спростовував обвинувачення у сепаратистських задумах. Однак, напевно, ці вислови були зумовлені тактичними міркуваннями40.

Із початком Першої світової війни І.Луценко був мобілізований до армії й як лікар працював в одеському шпиталі. Змушений одягнути військову уніформу, він чи не вперше відчув незнаний раніше потяг до звитяг минулого, та особливо козацтва, що незабаром стане чи не найголовнішою турботою його життя. Як згадував В.Кедровський, Іван Митрофанович не раз, посміхаючись, пророче говорив: «А що? Хіба не козак? Поки не одягнув на себе уніформи, то й не відчував, що в моїх жилах тече козацька кров. А, може, таки, дійсно, прийдеть- ся скоро козакувати. Адже війна скінчиться якщо не революцією, то такими реформами, після яких і українська справа піде горою»41. На той час І.Луценко заслужив визнання одного з лідерів національного руху не лише в українців, а й у царської влади. Про це свідчило донесення начальника тимчасового жандармського управління тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини від 17 січня 1915 р., в котрому він зазначав, що «у русі галицьких мазе- пинців взяли жваву участь і російські мазепинці». Серед останніх він назвав одесита І.Луценка42. Це твердження не було позбавлено рації. Іван Митрофанович був членом НТШ, підтримував ідею заснування українського університету у Львові, зрештою, в липні 1914 р. взяв участь у роботі з'їзду слов'янських учительських товариств у цьому місті.

У 1917 р. для політично активних громадян настали зручні часи для само- реалізації, оскільки падіння ненависної для багатьох імперії Романових асоціювалося з