Не залишався осторонь колишній просвітянин і тієї роботи, яка була пов'язана зі становленням цивільних представницьких органів Центральної Ради у краї. Тим більше, що на початку літа 1917 р. процес згуртування політично активних українських сил Херсонщини набув нового імпульсу після проголошення І Універсалу. Коли 28 червня за постановою Центральної Ради в Одесі розпочав свою роботу Український херсонський губернський національний з'їзд, І.Луценко посів почесне місце у його президії. В своєму виступі він запевнив присутніх (близько 200 делегатів), що українське військо повністю підтримує цивільну владу й загалом національний рух54. Відстоювала ОУВР і необхідність українізації інших структур - таких, як Земсоюз та Союз міст. 5 серпня 1917 р. від імені Ради І.Луценко підписав доповідну записку Генеральному секретарству військових справ про бажаність реалізувати вказаний задум55.

Потрапив до президії голова Військової ради й на наступному подібному форумі, що проходив у жовтні 1917 р. Йому навіть було доручено відкрити з'їзд. Робота делегатів відбувалася на фоні різкого загострення ситуації по всій колишній Російській імперії в зв'язку із захопленням влади більшовиками. Позиції присутніх щодо поточної ситуації та ролі у ній України виявилися неодно- стайними. Більшість підтримала В.Чехівського, котрий, солідаризуючись з керівниками Центральної Ради, закликав дотримуватися визначених заздалегідь принципів. Отже, слід було боротися не за самостійність, а за самовизначення України. Тільки невелика группа делегатів на чолі з І.Луценком закликала до радикальніших кроків, тобто проголошення повністю незалежної Української держави56. В своїй доповіді він, окрім пояснення ситуації з націоналізацією військових частин і тезою щодо необхідності створення своєї армії, пропонував усім українцям записуватися до вільного козацтва та заснувати Січ57.

Водночас голова Військової ради наполегливо реалізовував на практиці плани по створенню національних армійських підрозділів. Ще навесні - на початку літа І.Луценко поставив перед командувачем Одеського військового округу генерал-лейтенантом Н.Марксом питання про українізацію трьох або щонайменше двох запасних полків, на що той не пішов. Генерал погодився створити у кожному полку український батальон або інший підрозділ, що тепер уже не влаштовувало ОУВР. Її голова не приховував, що за таких обставин вона буде діяти самостійно й рішуче для того, щоб, окрім усього іншого, продемонструвати це поміркованим українцям та інертній інколи масі58. Протистояння з керівництвом військового округу, зрештою, закінчилося міні-перемогою І.Луценка, в результаті чого ще більше зріс його авторитет не тільки серед військових, а й цивільної людності. До нього за порадами починають звертатися навіть окремі представники російських організацій, а для українців і національних меншин голова ОУВР перетворився в безсумнівного морального авторитета59.

За допомогою даної структури у цілому ряді міст Одеського округу почали формуватися гайдамацькі частини: в Сімферополі - 1 курінь (із двох батальйонів), Феодосії - 1 батальон (із 8 рот), у Ново-Георгієвському - 1 кінний полк, в Єлисаветграді - запорозький курінь. Планувалося сформувати ще декілька полків у різних містах, а також курені в Xерсоні, Бирзулі, Катеринославі - у кожному по одному. Усього передбачалося створити 9 регулярних куренів та 1 запасний60. Зрозуміло, що найбільша увага при цьому приділялася Одесі, де було найбільше гайдамаків. В умовах поширення антисемітської агітації й можливої хвилі погромів, котра нависла над містом, голова Військової ради на засіданні вищих органів влади заявив, що підлегла йому організація здійснює серйозні заходи, щоб запобігти спалаху насильства61, прагнучи перебрати на себе, таким чином, і поліцейські функції, що не завжди знаходило розуміння у середовищі конкуруючих політиків, які, побоюючись зростаючої присутності українських військ, робили все можливе, щоб дискредитувати їх в очах громадськості.

Уже на початку жовтня, під час засідання Ради робітничих депутатів, відбулося зіткнення між загонами Червоної гвардії й частиною гайдамаків62. Воно стало своєю чергою приводом для антиукраїнської пропаганди з боку як лівих, так і правих. Причому, якщо останні звинувачували ОУВР у співробітництві з більшовиками, то ліві - в тому, що вона зрадила принципи революції та демократії і прагнула захоплення влади63. Відбувався тиск на Військову раду й з боку військового (Тимчасового уряду - Т.В., О.М.) комісара Одеси М^арита, котрий вважав, що є підстави думати про бажання українських організацій створити державне об'єднання - Одеську область, яка не входитиме до Російської федерації. І.Луценко не сприймав ці закиди, вважаючи їх абсурдними, аргументуючи тим, що присутнє лише бажання утворити за участі всіх демократичних сил та з дозволу Тимчасового уряду верховний крайовий орган64. Загалом закид М.Харита є не дуже зрозумілим. Адже відомо, що І.Луценко був прихильником від'єднання від Росії всієї України, а не окремої області, тому напевно і вважав подібні звинувачення абсурдними. На жаль, за відомими авторам джерелами простежити вказану колізію неможливо.

Значну увагу приділяв І.Луценко й українізації флоту. Однією з найперших спільних акцій Чорноморського українського комітету і Військової ради стало підняття національного прапора на один день на кораблях севастопольського рейду та інших портів, у тому числі в Одесі, на знак привітання Центральної Ради. З цієї причини ОУВР видала наказ, згідно з котрим 18