до влади останнього, очевидно через асоціативні уособлення гетьманату з козацьким минулим України. Зі своїм соратником М.Міхновським Іван Митрофанович старався знайти можливості для співпраці з П.Скоропадським. Зрештою, з цього нічого не вийшло, і він повернувся до лікарської практики в Одесі, відійшовши на якийсь час від політики. При цьому І.Луценко не переставав уважно стежити за розвитком подій. Нерідко вступав у полеміку з критиками гетьмана, як, наприклад, професорами М.Слабченком, М.Гордієвським, доктором В.Піснячевсь- ким. Інколи Іван Митрофанович визнавав їхні аргументи, що для України кращий варіант був би на кшталт конституційної монархії77, а не тої моделі, що запропонував П.Скоропадський, у руках котрого зосереджувалася вся повнота влади.
У таких своєрідних умовах вагань, дискусій, сумнівів Іван Митрофанович перебував майже весь 1918 р. Бурхлива натура його не могла витерпіти тривалого перебування поза великою політикою. Тому у другій половині року він кидає медицину, вдається до організації українських груп в Одесі та Херсонській губернії для опору зростаючому впливу чорносотенців, яких розплодилося багато в Українській Державі, куди стікалися з усієї колишньої імперії промонархічні елементи, втікаючи від більшовиків під опіку царського генерала П.Скоропадського. Восени І.Луценко взяв активну участь у підготовці антигетьманського повстання, про що, зі слів В.Кедровського, говорив завжди з сумом: «Мені, гетьманцеві, доводилося брати участь в поваленні гетьмана Скоропадського, щоб рятувати не так уже ідеї гетьманату, як ідею української державности»78.
Останні місяці життя І.Луценко провів у запеклій боротьбі з російськими більшовицькими військами, котрі наступали на Київ із кінця 1918 р. У віці 54 роки він верхи на коні на чолі загону гайдамаків, переважно одеситів, воював на Чернігівщині, Київщині й Волині. В той час Іван Митрофанович мріяв про закінчення війни і збереження незалежності України, сподівався невдовзі повернутися до рідної домівки, щоб вирощувати овочі. Але не судилося. Під час одного із запеклих боїв у 1919 р. поблизу залізничної станції Антоніни на Волині його було вбито. За одними даними, він потрапив у полон до більшовиків та був розстріляний, за іншими, - загинув у бою. Дехто стверджував, що його, тяжко пораненого, більшовики знайшли біля залізниці й порубали шаблями на шматки79.
Отже, І.Луценко належав до провідних представників українського національного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. В його світогляді поєднувалися загальнолюдський гуманізм і український націоналізм, що було властиво для більшості вітчизняних політичних діячів того часу. Своєрідність І.Луценка полягала у тому, що він досить швидко зробив вибір на користь останнього. Щоправда, його не сприйняла більшість української інтелігенції, що була пройнята ідеями драгоманівського автономізму. Власне, в цьому й полягала трагедія українців, наслідки котрої відчуваються і досі. Біографія Івана Митрофановича підтверджує тезу про те, що український національний рух розгортався не лише у напрямку з Києва до периферії, а й навпаки. Діяльність І. Луценка та його однодумців з одеської громади свідчить про значне місце південного регіону в формуванні основ української модерної державності. Саме південноукраїнські діячі одними з перших запропонували і відстоювали ідею української незалежності. У контексті актуальної нині проблеми вибору історичних символів та героїв для новітньої України (особливо для її сходу й півдня) слід зауважити, що постать І.Луценка має великий націєтворчий потенціал. Образ фахового лікаря, ентузіаста та новатора науки, просвітянина, одесита, але разом із тим і палкого українського патріота здатний викликати позитивне сприйняття серед більшості населення, навіть у такому проблемному для сучасного українського націєтворення регіоні, як Одещина й загалом Південь України.
1 Енциклопедія українознавства / Репринтне відтворення видання 1955-1984 років. - Л., 1996. - Т. 6. - С. 2370; Луценко І. // Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст. - К, 1993. - С. 313; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. - К., 1998. - С. 119; Зленко Г. Повернення І. Луценка // Думська площа. - 2005. - 7 жовтня; Болдирєв О.В. Одеська громада. Історичний нарис про українське національне відродження в Одесі у 70-ті рр. ХІХ - початку ХХ ст. - Одеса, 1994. - С. 135-136; Мисечко А.І. Український рух в Одесі наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. - Одеса, 2006. - С. 21, 24.
2 Иванив А.П. Йван Митрофанович Луценко в истории отечественной гомеопатии // Український гомеопатичний щорічник. - Т. VI. - 2003. - С. 48-54; Васильєв К.К. Йван Митрофанович Луценко // Там само. - С. 42-52.
3 Иванив А.П. Указ. соч. - С. 48.
4 Российский государственный военно-исторический архив. - Ф. 316. - Оп. 65. - Д. 185. - Л. 1-2.
5 Луценко І. Псіхічна енергія й проблема читання думок. - Одеса, 1908. - С. 11.
6 Чикаленко Є. Спогади (1861 - 1907). - К., 2003. - С. 162.
7 У одесских гомеопатов (беседа с доктором Луценко) // Южная мысль. - 1911. - 28 сентября.
8 Иванив А.П. Указ. соч. - С. 49-50.
9 Луценко И.М. Новейший взгляд на хирургические повязки // Врач-гомеопат. - 1895. - № 7. - С. 299-303; Луценко И.М. Йодистый калий при актиномикозе // Врач- гомеопат. - 1895. - № 7. - С. 303-305; Луценко И.М. Почему у нас так мало врачей-гомеопатов // Врач-гомеопат. - 1896. - № 6. -
