Зауважимо також, що доволі часто у деяких виданнях при характеристиці преси як історичного джерела публіцистика не згадувалася навіть як окремий жанр періодики13.

Показово, що, визнаючи присутність у публіцистиці всіх основних елементів дослідження, відзначаючи претензію на науковість її висновків, врешті-решт, розглядаючи її як «історію сучасності», радянські дослідники так і не висловлювали чіткої думки про можливість віднесення її до кола не лише історичних, а й історіографічних джерел. Швидше це пояснюється слабким міждисциплінарним зв'язком між джерелознавчими дослідженнями і напрацюваннями в літературознавстві щодо розробки власне теорії публіцистики (ідеться фактично про ігнорування висновків літературознавства в цьому плані).

Певні зрушення у цьому напрямку відбуваються лише останнім часом. Перш за все, зазначимо, що у деяких працях із джерелознавства публіцистика розглядається як окремий вид історичних джерел. Відповідно, пропонуються чіткіші формулювання поняття «публіцистика». Зокрема, відзначається, що суть публіцистики - мова, «що спрямована до публіки, вільна, відверта, особиста», підкреслюється, що вона «може містити все - від наукових аргументів до індивідуальних спостережень та емоцій»14.

Водночас наголошується, що публіцистика не лише є змістовним джерелом для з'ясування якихось певних фактів, але й дає можливість вивчати суспільно-політичні настрої, визначати рівень зрілості суспільства, тенденції його розвитку, виявляти актуальні проблеми. І все ж таки, як і раніше, вона розглядається переважно лише як історичне джерело. Віднесення її до джерел історіографічного характеру останнім часом все частіше пропонується в історіографічному середовищі.

Такий погляд на публіцистику аргументується тим, що вона виступає як безпосередня реакція на подію і внаслідок цього являє собою «історію сучасності». Відзначається також, що в публіцистичних працях формується концепція й визначається авторський погляд на події, висловлюється їхня оцінка. Зокрема, у монографічному дослідженні М.П.Мохначової вже недвозначно йдеться про можливість віднесення публіцистики до джерел історіографічного характеру15.

Питання про використання публіцистики як історіографічного джерела неодноразово порушувалося у працях С.І.Посохова. Відповідне розуміння публіцистики було представлено ним у доповіді на VIII історіографічних читаннях, що відбулися у червні 2006 р. у Харківському університеті. На думку С.І.Посохова, питання про віднесення публіцистики до історіографії має вирішуватися в кожному окремому випадку. «Якщо нас цікавить оцінка подій, процес осмислення минулого, можливі точки зору на проблему, то, на нашу думку, - відзначає він, - публіцистика однозначно може бути віднесена до історіографічних джерел»16.

Можливість використання публіцистики як історіографічного джерела буде більш очевидною, якщо звернутися власне до теорії публіцистики, яка активно розроблялася радянськими літературознавцями17. Велика кількість досліджень із зазначеного питання супроводжувалася й відповідним спектром плідних думок та поглядів щодо розуміння публіцистики.

Дискусії з цього приводу точилися протягом 1950-х - 1960-х років і лише у 1970-х роках знайшли втілення у ґрунтовних монографіях. І все ж таки, незважаючи на поліваріантність інтерпретацій, переважна більшість дослідників зробила тоді висновок про те, що публіцистика є самостійною, особливою формою творчості, засобом відображення дійсності18.

Важливо відзначити, що, вивчаючи гносеологічні аспекти публіцистики, науковці звертали увагу не лише на жанрові й текстологічні особливості, але й неодноразово зверталися до розробки її об'єкта й предмета, методів та функцій. Наголос при цьому ставився на з'ясуванні взаємозв'язків публіцистики з наукою та мистецтвом. У даному випадку, визначення таких взаємозв'язків дає змогу більш аргументовано твердити про можливість використання публіцистики як не лише історичного, але й історіографічного джерела.

Перш за все, спробуємо простежити ці зв'язки на рівні об'єкта і предмета. Як вважає В.Здоровега, об'єктом публіцистики, власне як науки і мистецтва, є реальна суспільна дійсність у всій її складності та взаємозв'язках (включаючи виробництво, економіку, право, науку, побут, мораль та ін.). Щодо предмета (тобто виокремленої суб'єктом із пізнавальною метою частини дійсності чи її певного аспекту) - то це, передусім, соціальні відносини між людьми, соціально-політичний аспект виробничих, економічних, наукових, морально-етичних, літературних та інших явищ життя19. Приблизно такого ж погляду дотримуються й інші дослідники.

Виходячи з цього продукувалася думка, що публіцистичний твір містить у собі два елементи: відображений у свідомості суб'єкта специфічний предмет та його осмислення, оцінку. І якщо перший виходить із конкретної реальності, то другий - залежить від особистості автора. Публіцистика має не лише теоретико- пізнавальне, але й аксіологічне значення. Вона часто цікавить нас саме з погляду з'ясування тих чи інших оцінок певних явищ, суспільних цінностей із позиції конкретної особистості. Отже, і в цьому плані ми знаходимо аргументи для віднесення публіцистики до історіографічних джерел.

Не менш показовими є також визначення її функції та методу. Як справедливо відзначає В.В.Ученова, значна частина методів, якими користується публіцист, має спорідненість із методами наукового дослідження. Відповідно, вона вважає, що можна говорити про науковість публіцистичних висновків. Адже публіцистика містить відносно істинне відображення дійсності. Однак дослідниця не ототожнює публіцистику і науку, аргументуючи це тим, що знання в системі публіцистики не може претендувати на інваріантність, тобто можливість його використання і повторюваність у будь-яких схожих ситуаціях20. За її словами, публіцисти обов'язково використовують засоби дослідження з наукового арсеналу. Але публіцистиці також необхідно передавати явища в їх безпосередній життєвості. Це означає, вважає дослідниця, що, крім наукових засобів, публіцистика звертається водночас і до художніх засобів