І все ж В.В.Ученова не висловлює жодного сумніву щодо достовірного характеру публіцистичного знання. Різниця публіцистичного і наукового знання, на її думку, полягає лише в тому, що висновки публіцистики можуть бути застосовані до значно меншого кола явищ21.

Зауважимо, що позицію В.В.Ученової поділяє чимало науковців. У такому ж контексті мислить, наприклад, і А.А.Круглов, який теж не висловлює сумніву щодо науковості публіцистичних висновків. Він вважає, що публіцистика використовує такі методи і засоби розробки теми, які дозволяють якомога переконливіше розкрити тему22. Це пояснюється тим, що публіцистика не лише фіксує ту чи іншу тенденцію історичного розвитку, але й прагне показати, у формі яких соціальних дій та процесів вона може і має виявитися, які соціальні сили будуть її підтримувати, які - протидіяти. Отже, прагне дати оцінки перебігу подій історичного розвитку. Більше того, А.А.Круглов підкреслює, що журналістику не можна розглядати як «історію сучасності», а публіцистику - як особливу форму її осмислення і вираження. На його думку, журналістика лише збирає матеріал для «історії сучасності», а пише цю «історію» саме публіцистика23.

Погляд на публіцистику як на «історію сучасності» пов'язаний із питанням про функції публіцистики. Як зазначає з цього приводу Є.П.Прохоров, функцію публіцистики треба бачити не лише у плані формування суспільної думки (соціальної активізації), але й у плані її відображення. Реалізуючи цю функцію, вважає він, публіцисти створюють таку сукупність творів, кожен з яких відображає, пояснює і оцінює актуальні явища суспільного життя, але в цілому вони створюють живу «історію сучасності»24.

Вважається, що публіцистична творчість передбачає, як правило, документальне відображення дійсності, створення її моделі, максимально наближеної до оригіналу. При цьому, як наголошує М.І.Стюфляєва, про документальність слід говорити лише як про певне прагнення, оскільки в жанровій палітрі публіцистики присутні белетризований нарис та белетризований фейлетон - «жанри вигадки»25. Виходячи з цього, логічно поставити питання: чи можуть такі жанри публіцистики розглядатися як історіографічне джерело?

Зазначимо, що дискусії про те, як виявляється художній елемент у публіцистиці, тривають уже давно. Існує думка, що методом художнього відображення дійсності є публіцистична образність. Як вважає Є.П.Прохоров, образна підструктура публіцистики (разом із соціологічною) є обов'язковою типологічною властивістю будь-якого публіцистичного твору26. Розглядаючи взаємодію логічних та образних елементів у публіцистичному творі, він наголошує на їхньому рівноправ'ї.

Приблизно у такому ж напрямку розмірковує і В.Здоровега. Однак, на його думку, щодо публіцистики точнішим буде твердження не про художню образність, не про художнє засвоєння світу, а про конкретно-образне мислення, до якого поряд з абстрактним удається публіцист27. Даючи визначення поняття «образ», Є.І.Пронін зазначає, що під образом слід розуміти зафіксовану в уявленні, емоційно забарвлену, предметно виявлену (тобто чуттєво-наочну) елементарну одиницю відтворювального відображення дійсності. Образ має перевагу опосередкованості, типізованої на підставі суспільно закріпленого досвіду28. Вочевидь, що при розумінні образності як «одиниці відображення дійсності», публіцистичний образ цілком можна вивчати не лише у літературознавчому, але й у історіографічному ракурсі. Перш за все, розглядаючи образ як певний «культурний код», за яким стоять певні оціночні судження.

З іншого боку, крапкою в питанні щодо згаданих особливостей жанрової палітри публіцистики і можливості віднесення їх до джерел історіографічного характеру можна вважати висловлене Є.П.Прохоровим бачення специфіки зв'язків між функцією, предметом, методом, змістом та формою публіцистичних творів. Він стверджує, що визначене функцією пізнання предмета може відбуватися лише за допомогою відповідного методу, який розглядається у зв'язку з функцією і предметом. Результатом застосування методу, продовжує він, у пізнанні предмета є створення творів, в яких специфічний зміст фіксується у відповідній формі, вбачаючи це загальні особливості форми мають, на його думку, закономірні риси, і характер закономірності обумовлюється особливістю змісту, визначеного методом, предметом та призначенням29.

Безумовно, як і будь-які теоретичні побудови, викладені вище міркування щодо можливості віднесення публіцистики до історіографічних джерел потребують практичного підтвердження. У цьому сенсі публіцистика 1920-х - початку 1930-х рр., присвячена освітнім питанням, являє неабиякий інтерес. Здебільшого вона представлена журнальними публікаціями. Передусім, це такі видання, як «Знамя рабфаковца» (1922-1924 рр.), «Комуністична освіта» (1931-1941 рр.), «Красное студенчество» (1925-1935 рр.), «Народное просвещение» (1918-1930 рр.), «Наука на Украине» (1922 р.), «Просвещение Донбасса» (1922-1924 рр.), «Радянська освіта» (1923-1931 рр.), «Радянська школа» (1925-1930 рр.), «Робітник освіти» (1924-1925 рр.), «Робітнича освіта» (1927-1932 рр.), «Студент революції» (1922-1933 рр.), «Червоний шлях» (1923-1926 рр.), «Шлях освіти» (19221930 рр.) та ін. Інформаційний потенціал згаданих журналів було проаналізовано автором, головним чином, задля виявлення публіцистичних праць, що торкаються проблеми ліквідації університетської освіти в Україні.

Концептуальні статті з проблем реформування системи освіти, як правило, належали керівникам Наркомосу, які пояснювали переваги впроваджуваної в Україні системи освіти. Іноді їхні публікації спричиняли неабиякий резонанс серед освітян та громадськості, ставали приводом для тривалих дискусій на сторінках цих видань. Взагалі дискусії щодо змісту освітньої політики, напрямків освітнього будівництва, були для деяких журналів перманентними.

Головним чином, учасники дискусії дотримувалися і захищали позиції двох «ворожих» таборів, згуртованих навколо наркомосів союзних республік - України та Росії. Обидві республіки мали власні погляди щодо шляхів освітнього будівництва, темпів розвитку країни. Їх, так би мовити, «офіційними» виразниками були журнали, які видавалися наркомосами республік