В.М.Піскун*

С.ПЕТЛЮРА ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ЛІДЕР УНР В УМОВАХ ЕМІГРАЦІЇ: МІЖНАРОДНИЙ І УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТИ

У статті висвітлюється діяльність Симона Петлюри як політичного лідера УНР в еміграції на тлі міжнародних подій та у контексті сприйняття його особистості в Україні. Головна увага зосереджена на таких вимірах постаті Петлюри: державний діяч, носій традицій незалежної УНР; політичний діяч, адепт європейського вектора розвитку України й добросусідських відносин із Польщею; лідер, якого підтримували вихідці з різних регіонів України, поділяючи його наддніпрянський централізм.

Серед вітчизняних істориків останнім часом актуальним є використання «болючих» для українського народу тем у політичних суперечках та щодо написання історії мартирології замість історії успіху. Зокрема, наголошується, що «трактування історії України як історії переможених простежується на всіх рівнях: від шкільного підручника до найвищого керівника держави»1. Як правило, успішність історієписання, а, відтак і сучасного поступу України, пов'язується з висвітленням «успішної» подієвої історії життя українського народу.

Один з активних учасників Української революції та українського національного руху за кордоном Євген Онацький, осмислюючи «культ успіху», прозорливо писав: «Для нас культ успіху, це не культ успіху матеріального, що закінчується із смертю щасливця, не залишаючи за собою нічого, крім сварок спадкоємців над його ще свіжою могилою, - ні, це культ правди, культ ідеї, що власне силою своєї правдивости, своєї чистоти й святости перемагає всі матеріальні перешкоди, перемагає саму смерть і знаходить святиню в серцях все більшого числа визнавців. Бо для нас культ успіху - це культ нашої української правди, це культ нашої національної витривалости, це культ героїв, що вмирають, але насильству гнобителів не піддаються»2.

У контексті цих дискусій так само продовжують бути актуальними й окремі постаті, яких вшановуємо не лише в ювілейні роки, а й які присутні в історичному дискурсі навіть тоді, коли про них не згадують. До таких постатей належить визначний український державний і політичний діяч Симон Васильович Петлюра, у життєписі якого, попри значну і тематично різноманітну історіографічну репрезентативність3, деякі питання залишаються нерозкритими, а інші - потребують нового осмислення.

Еміграційний період у житті Симона Петлюри охоплює відносно нетривалий відтинок часу - листопад 1920 - травень 1926 рр. Це один із найскладніших періодів у діяльності провідних діячів Української революції і лідерів національної держави, якій не вдалося утвердитися. Симон Петлюра, як і Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Павло Скоропадський, Євген Петрушевич унаслідок військової поразки й особистого політичного вибору опинився за межами батьківщини. Будучи головою Директорії і дієвим керівником армії Української Народної Республіки, саме С.Петлюра взяв на себе відповідальність за інтерноване військо4, урядовців, які продовжували виконувати свої посадові обов'язки5, цивільних біженців, котрі так само перетворилися на емігрантів6. Керівний провід УНР і більшість війська опинилися на території Польщі, адже саме з цією країною Українська Народна Республіка мала формальні союзницькі стосунки.

Відповідно до закону уряду УНР «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» від 12 листопада 1920р., у Польщі почав діяти Державний центр УНР в еред , який продовжив державно-політичну діяльність за межами України. Вже 24 листопада уряд УНР звернувся з меморандумом до Міністерства закордонних справ Польщі, в якому наголошував на тому, що саме він виконує державні функції, керує урядовим апаратом, представництвами за кордоном, здійснює опіку над армією. Державний скарб, цінні папери, майно, архів залишалися в безпосередньому підпорядкуванні уряду (слід зауважити, що, попри військові дії, колізії з постійним переміщенням урядових структур, зберігалася спадкоємність у веденні фінансових справ, ретельність в обрахуванні коштів). Проте, як зазначає польський дослідник Я.Бруський: «На свій меморандум українці не дочекалися ніякої відповіді. Діяльність українського уряду хоч і було толеровано, однак нічого не вказувало на те, що польська сторона схильна його еред парлам». Більше того, міністр Сапега поінформував посла Речі Посполитої в Парижі про те, що «колишній український уряд перебуває на території Речі Посполитої єдино в приватнім характері, без права функціонування діючих міністрів»7. Усе ж після деяких консультацій 2 грудня 1920 р. міністерство військових справ Польщі видало інструкцію, на підставі якої армія УНР трактувалася як дружня, що відповідним чином залагоджувало побут військових у місцях інтернування. Тобто, незважаючи на Варшавську угоду, поляки не стали реальними союзниками уряду УНР, а Ю.Пілсудський як лідер своєї нації зосередився на пошуку вигідних на той час для Польщі політичних орієнтацій.

Уряд УНР підтримували українські політичні партії, що спробували вирішувати різноманітні питання через еред парламентську форму представництва – Раду Республіки. Ухвалою уряду УНР від 9 січня 1921 р. започатковано діяльність цього органу, який переймав на себе всю повноту влади. Рада Республіки проіснувала 220 днів (від початку лютого до початку серпня 1920р.). Іван Фещенко-Чопівський подав повний її склад із 47 депутатів за партійним і поіменним списками8. Символічним став виступ Симона Петлюри на відкритті Ради Республіки 3 лютого 1921 р. Звертаючись до її членів, він наголосив: «Головне завдання наше – зберегти незламність національно-державної волі. Не розпорошитись, а йти вперед із повною вірою і непохитним стремлінням зробити все, щоб здобути народові українському свободу і суверенність…

Виявити непохитну волю свою до здобуття незалежної держави і міцно об’єднавшись у почутті національної єдности та державної дисципліни,