Тоді ж Рада Республіки ухвалила низку постанов, які можна розглядати як стратегію і водночас тактику вирішення нагальних питань в умовах відсутності контролю над територією держави, а не лише політичної декларації про її незалежність. Так, у постанові «Міжнародне становище» зазначалося: «Всеукраїнська Національна Рада уважає, що непевний стан річей на Сході Європи, що може перенестись і на цілу Європу, є наслідком дотеперішньої хибної політики держав Антанти та споневіряння ними в ряді випадків е говор е говорівня і національної єдности народів. Українська державна справа буде висунена на чоло міжнародної політики, як головна національно-державна справа Сходу Європи». В іншій постанові наголошувалося: «Спроби Польщі поширити свої кордони поза свої етнографічні межі розглядається як вияв польського імперіалізму». У спеціальній заяві щодо становища Галичини зазначалося: «1) український народ претензій Польщі до Східної Галичини і інших українських земель ніколи не признавав і не признає; 2) населення українських країв бувшої Австро-Угорської монархії вже самовизначило себе проголошенням дня 19 жовтня 1918 р. власної держави; 3) жадає, щоби держави Антанти, як зверх- ники прав Галичини, усунули з сього краю окупаційну польську владу і уможливили населенню зреалізувати своє право на самоозначення». Наголошувалося також, що тогочасна міжнародна ситуація привела до утворення трьох державних центрів на українських землях: УНР, Галичина і Кубань.

Українська національна рада визнавала за доцільне, щоб кожна з них автономно провадила свою боротьбу за державність. Однак, «будучи ідейним національно-громадянським центром, Всеукраїнська національна рада ставить своїм завданням допомагати усім українським державним територіям в їх боротьбі; впливаючи на кожний державний центр у напрямі платформи Ради до можливої згоди між ними, щоб під час остаточного вирішення східноєвропейської проблеми всі три державні центри однодушно і з однаковими вимогами виступили перед рішаючим чинником в обороні наших прав»10.

Проте в умовах політичної кризи, розгубленості більшості політичних діячів, постійних дискусій щодо визнання влади більшовиків в Україні, невизначеного міжнародного становища Рада Республіки не змогла стати консолідуючим органом, тим більше органом, який би взяв на себе відповідальність за поразку в революції11. Як лідер УНР Симон Петлюра і після розпуску Ради Республіки та відходу деяких діячів від участі у політичній діяльності продовжував відстоювати ідею української державності, згуртовуючи навколо себе тих людей, які вірили у перспективу їхнього вибору. Не маючи державних інструментів впливу на міжнародну політику, він разом із соратниками використовував засоби громадянської зорганізованості і тиску на суспільну свідомість самих українських емігрантів та середовища країн їхнього перебування, а у зв’язках з Україною вбачав найефективнішою і дієвою пропаганду словом правди та науки. Для фінансового забезпечення видавничих проектів і ведення громадськопросвітницьких та освітніх заходів українська політична еміграція після значних дискусій запровадила національний податок на еміграцію. Вишукувалися також різноманітні можливості в умовах країн проживання для створення громадських фондів.

М.Держалюк, аналізуючи міжнародне становище України, зазначає, що «протягом 1919-1922 рр. Україна опинилася на зламі дотику й протистояння держав-переможниць у Першій світовій війні з переважаючими демократичними принципами (Франція, Англія, США) і тоталітарною Росією, що завершилося відповідним поділом світу і Європи зокрема»12. Підтримуючи до певної міри думку автора, слід зазначити, що Україна опинилася в орбіті економічних і політичних інтересів більшовицької Росії, а у відновленні обширів колишньої Росії як регіону потенційного збуту промислових товарів були зацікавлені всі європейські країни і США, які понесли економічні збитки в ході Першої світової війни.

Після зміни більшовиками тактики з політичного захоплення влади в різних країнах на економічне проникнення через розгалужену мережу торговельно-промислових фірм (починаючи з другої половини 1918 р.) фактичне визнання політичного режиму в Росії стало лише питанням часу і реальної практики. Як зазначав В.Садовський: «Питання про притягнення закордонних капіталів уперше було поставлено ще в період берестейських переговорів у 1918 р., тоді ж були розроблені тези про умови притягнення закордонних капіталів. Пее говорі в справі концесій і зав’язання концесійних умов починаються лише з часів непу, з кінця 1921 р. Із 1922 р. – створення спеціальних установ, яким підпорядковано справи концесій. У 1923 р. – створення головного концесійного комітету при союзному е говорів і централізація в його руках всієї справи пее говорів для СРСР… З догод на 1922-26 рр. припадає на об’єкти в галузі торгівлі – 28,5% з обсягу обробляючої промисловости і 16,6 – з обсягу гірничої промисловости. Національна приналежність концесіонерів: 27,8% - німці; 15,3% - англійці; 10,4% - США; 9,5% - французи; 47 % - інші»13.

Найактивніший опір більшовицькому насильницькому захопленню влади в Україні продовжував чинити Державний центр УНР на чолі з С.Петлюрою, який навіть в умовах еміграції знаходив можливості до активізації антибільшовицького тиску міжнародної спільноти. У період з осені 1920 р. і до середини 1923 р. політична і практична діяльність уряду й головного отамана С.Петлюри була спрямована на повалення радянської влади в Україні та швидке повернення на батьківщину. Одним із першочергових завдань уряду УНР в еміграції стало реформування спеціальних служб із