врахуванням нових умов. 14 травня 1921р. наказом по МВС (до складу якого входила спецслужба загальнодержавного рівня – Департамент політичної інформації (ДПІ)) було створено Комісію з організації політичної інформації. Розроблено закон та статут, який регулював діяльність ДПІ. Упродовж червня 1921 р. Комісія розробила структуру ДПІ і визначилася щодо компетенції його підрозділів14. Головний отаман утримував особистий військовий підрозділ. Ним керував Микола Чеботарів, який очолював контррозвідку. Я.Бруський зазначає, що про нього ходили чутки, ніби останній провадив реєстр осіб, які перебували на еміграції з кваліфікацією їхніх політичних поглядів15. Принаймні достеменно можна стверджувати, що дії усіх політичних сил у різних європейських країнах відстежувалися. Противники й опоненти ДЦ УНР як, наприклад, у Відні, нейтралізувалися, діяльність інших, як М.Шаповала у ЧСР, після ретельної перевірки толерувалася шляхом налагодження співробітництва, яке не шкодило загальній політичній лінії. Окрім того, М.Чеботарів виконував значну роботу з виявлення більшовицьких агентів у найближчому оточенні С.Петлюри. Найголоснішою акцією було розкриття дружини П.Зайцева Валентини, як більшовицького агента16. Чутки про це дійшли і до України, про що у своєму щоденнику записав С.Єфремов17.
Надаючи великого значення справі нейтралізації різних змов і деструктивних явищ, знаючи про прорахунки військового будівництва, Петлюра запропонував докорінно перебудувати військову роботу. Як зазначає В.Сергійчук, Петлюра у той час «розглядає питання, тісно пов’язані зі створенням української військової доктрини»18. У листі до генерал-інспектора армії УНР від 23 вересня 1921р. С.Петлюра наголошував: «Повинні ми поставити ясно мету: створити з нашої армії фанатиків української державности, людей національної чести і самоповаги. Справа перемоги нашої над ворогом є справою цілої нашої нації і армії, як частини її зокрема»19.
Організацією збройної боротьби за відновлення суверенної української держави активно опікувався спеціальний орган ДЦ УНР в екзилі - Партизанськоповстанський штаб (ППШ), котрий дислокувався в Тарнові (Польща), а згодом у Львові. Головною метою його діяльності стала підготовка повстання та налагодження координації з повстанськими загонами, які активно діяли в Україні. Головними організаторами й керівниками штабу були відомі воєначальники УНР генерал-хорунжий Юрій Тютюнник та полковник Юрій Отмарштайн. ППШ був створений зі згоди польської влади, свої дії він поширив також і на територію Румунії, де перебували інтерновані військові частини армії УНР. Ю.Отмарштайн був убитий 5 травня 1922 р. під час відвідання табору військових у Щипіорно (Польща) більшовицьким агентом, а Ю.Тютюнник, потрапивши в СРСР, написав 15 серпня 1923 р. відозву до емігрантів із закликом повертатися в Україну й співпрацювати з радянським урядом20. У липні 1922 р. більшовики заарештували одного з найбільш активних командирів повстанських загонів генерал-хорунжого А.Гулого-Гуленка. Тобто, життєвий досвід показав, що організація широкомасштабних військових дій із-поза меж України без підтримки міжнародних сил є неефективною, і тоді зусилля С.Петлюри поширилися на інші сфери діяльності.
Протистояння С.Петлюри діям більшовицького уряду в Україні особливо загострилося на тлі підготовки до проведення Ґенуезької конференції. Оскільки провідні європейські країни не визнавали новостворених держав на постімперському російському просторі, завдання більшовицької дипломатії полягало в тому, щоб схилити якомога ширше коло прихильників на свій бік. У контексті встановлення радянського контролю над колишніми російськими територіями одним із найважливіших стало українське питання. Внутрішнє завдання його мало вирішитися через формування в українців думки про те, що усі лідери Української революції підтримують владу більшовиків в Україні. У цій царині широкого розголосу набула операція з «поворотцями» і «зміновіхівцями», рееміграція в Україну частини українських есерів (М.Чечеля, П.Христюка та ін.) і особливо підготовлюваний приїзд М.Грушевського. Зовнішнє завдання вирішувалося, з одного боку, через витіснення українських дипломатичних місій у країнах перебування й заміщення їх радянськими, а з іншого, - шляхом захоплення майна за кордоном, яке належало українським кооператорам та уряду УНР, а також дискредитація української політичної еміграції через появу замовних статей у закордонній пресі. Особливо широкого розповсюдження набули публікації, які стосувалися політичного протистояння в середовищі української еміграції. Слід наголосити, що з цією метою використовувалися як україномовна преса, що видавалася у країнах скупчення емігрантів, так і іншомовна (наприклад, німецька).
На початку 1920-х років підривна робота серед еміграції стала головним завданням більшовиків. 26 квітня 1922 р. спеціальна комісія ЦК КП(б)У на чолі з М.Фрунзе створила окремий таємний фонд, куди щомісячно управління Наркомату зовнішньої торгівлі по УСРР мало перераховувати по мільярду карбованців. Крім того, Наркомат продовольства й управління Ради народного господарства по УСРР повинні були щомісячно переказувати по 500 млн крб, а управління Наркомату фінансів по УСРР доручалося переказати на користь ДПУ з конфіскованих цінностей 30%21. Питання розкладу української політичної еміграції більшовики поставили у пряму залежність від надання різноманітних грошових коштів окремим інформаторам, україномовним часописам, публікаторам замовних статей тощо.
Своєрідний моніторинг публікацій в європейській пресі провів для американської газети «Свобода» дописувач, який приховався за псевдо «Радянин». На початку 1922 р. у європейських газетах з'явилося повідомлення про те, що Петлюра веде переговори з більшовиками. У відповідь на такі чутки Микола Василько у німецькій газеті «Фоссіше цайтунГ» 24 лютого 1922 р. опублікував заяву, в якій, зокрема наголошувалося, що чутки про переговори більшовиків із Петлюрою виникли «у зв'язку з проведенням конференції в Ґенуї, де право совітів заступати український нарід певною мірою буде поставлене під сумнів, ті спроби