порозумітися стали більш інтенсивними. Та головний отаман Петлюра і його уряд рішучо відкидають яку-небудь дискусію з Москвою чи Харковом, доки совіти не визнають права самоозначення українського народу, вивівши свої червоні війська з України й давши тим змогу вільно обрати установчі збори, які встановлять державний лад і признають законний уряд».
Про цю заяву «Радянин» писав: «Можна бути тої чи иншої думки про особу п.Василька, але цій його заяві не можна відмовити в річевости й спосібности вплинути на чужі міродайні круги. Дійсно, заява ця зробила в Німеччині гарне вражіння»22. Цікаво, що відповідь на цю публікацію з'явилася у тій же газеті 21 березня, але вона йшла не від офіційних радянських кіл, а від імені якогось невідомого «німецько-українського промислово-торговельного союзу». У статті писалося про те, що українське селянство цілком негативно ставиться до всіх антибільшовицьких акцій, до радянських представників за кордоном почали звертатися як поодинокі гуртки українських емігрантів, так і «офіціальні заступники» Петлюри, бажаючи примиритися з урядом УСРР. Із такими проханнями вони зверталися до пана В.Коппа23, колишнього представника радянської Росії в Німеччині. Зазначалося також, що переговори з більшовиками вели «міністр Штефан» і «посол Василь Мазуренко». Останній представляв УНР в Італії24. Автор статті у «Свободі», проаналізувавши весь хід дискусій в європейській пресі, зауважив, звертаючись до читачів: «Тому не потрібно вірити польським провокаційним чуткам про шукання угоди урядом ЗУНР, але також не треба вірити баламуцтвам большевицьким, чуткам про шуканнє угоди урядом УНР. Коли ми самі не будемо справедливі одні до других, то якої ж справедливості ми можемо тоді сподіватись од чужих? Не піддаваймося ж ворожим спробам посіяти серед нас взаємне недовір'є»25.
Цікавим документом, який засвідчує вирішальну роль Ґенуезької конференції у визнанні влади більшовиків, є «Звіт Народного комісаріату іноземних справ УСРР до ЦК КП(б)У про його діяльність до 5-ї річниці Великої Жовтневої Соціалістичної Революції». Попри характеристику успіхів Наркомату іноземних справ у налагодженні стосунків із різними державами, зазначається також, що ще у квітні 1921 р. уповноваженим УСРР т.Коппом і уповноваженим Німецької Республіки п.Шлезінґером було підписано в Берліні угоду про повернення на батьківщину полонених та інтернованих громадян. На основі угоди було створено репатріаційні комісії в Берліні на чолі з В.Ауссемом, а у Харкові - на чолі з доктором Зассе. Відновлено торговельні стосунки. І далі - «ставилося питання про передачу Німеччиною Україні 400 млн німецьких марок золотом». Наголошувалося, що український еміграційний уряд за кордоном звертався до німецького уряду щодо повернення йому 400 млн німецьких марок і майже досяг успіху. 10 жовтня 1920 р. у «Дойче альґемайне цайтунґ» було опубліковано текст ноти німецького МЗС на ім'я представника Петлюри в Берліні М.Порша, в якій німецький уряд принципово визнавав законність претензій і висловлював готовність виплатити згадану суму, але тільки фактичному урядові України.
Голова Раднаркому УСРР Х.Раковський виступив із протестом проти виплати грошей будь-кому, окрім УСРР. Своєю чергою він висловив готовність задовольнити аналогічні вимоги німецьких кооперативів у сумі 50 млн марок золотом26. Перед початком Ґенуезької конференції 17 березня 1922 р. міністр фінансів УНР П.Чижевський писав до керуючого міністерством фінансів УНР В. Приходька: «Я поїду до Берліна, щоб з'ясувати справу з увільненням наших коштів у берлінських банків. ... Європейські суди встановили вже по різних державах (раніше я думав, що тільки в Швейцарії) прецедент, що, коли у свій час не виплатив коштів, які в його переховувались, так він ніс на собі всі наслідки від пониження. ... Між іншим, із наших коштів (410 млн) коло 100 млн знаходяться в двох приватних банках. І ці банки знаходяться тепер під загрозою виплати нам (коли полагодимо якось справи) замість 100 млн марок - двох міліардів - бо а то все в 20 раз! Ви розумієте, що то був би повний крах для тих банків. Адже це тільки для Вашої відомости»27.
На Ґенуезьку конференцію від ДЦ УНР були делеговані О.Шульгін, Смаль-Стоцький і М.Василько. У складі делегації УСРР був Х.Раковський. Рапалльський сепаратний договір між радянською Росією і Німеччиною вирішив у тому числі й долю українських грошей у німецьких банках. Ґенуезька конференція стала своєрідним рубежем, переломною подією у процесі визнання міжнародною спільнотою більшовицької влади в Росії.
Провал операції Ю.Тютюнника засвідчив, що надії на швидке повернення в Україну шляхом збройного повстання не здійснилися й боротьба з більшовиками набуває інших форм. 20 липня 1923 р. С.Петлюра у листі до одного зі своїх міністрів писав: «І. Загальнополітичну ситуацію я розглядаю сьогодні як для нас несприяючу. З мого погляду, ні Польща, ні Росія не хочуть - бо не можуть воювати. Ситуація на Україні така, що раніше півтора-двох років там не можно чекати якихось великих масових подій. ІІ. Організаційно-підготовча праця проти большевицької сістеми, після певного антракту, мною знову розпочата на Україні і вислано певними пачками туди людей - організаторів антибільшовицького руху, - але заборонено їм неорганізовані виступи, наказано їм обмежуватись: а) терористичною працею, б) організацією підготовчою, в) руйнуванням матеріальної бази большевицької влади... ІІІ. Наш Державний Центр у зв'язку з цім, я уважаю, потрібно скоротити до мінімума... IV. Існування Державного Центру, я уважаю, надалі потрібним