С.Петлюра вважав, що виїзд із Польщі розв'яже йому руки і дозволить більш інтенсивно працювати. Все ж він був змушений залишитися там до кінця 1923 р. Виїзд його був зумовлений не тільки тим, що тут звузилося поле його діяльності з приходом до влади нового уряду, а й тим, що життя в умовах довготривалої (як стало зрозуміло) еміграції потребувало нових організаційних заходів. С.Петлюра розробив стратегію дій, яку він оприлюднив у праці «Сучасна українська еміграція та її завдання» (1923 р.). Настав новий етап у житті і самого С. Петлюри та української політичної еміграції загалом.

С.Петлюра був переконаним прибічником наддніпрянського централізму. Тобто, відродження незалежної української держави він вважав можливим через Київ як столицю. Він був упевнений у правоті свого бачення і намагався переконувати інших. У листі до В.Кедровського 9 вересня 1924 р. він зазначав: «Треба засвоїти американським українцям думку, що Галичина без України Наддніпрянської не повстане»29. Цю позицію поділяли і підтримували не лише наддніпрянські політики, а й значна частина галичан та буковинців. Із-поміж інших варто назвати таких видних тогочасних політиків, як Микола Василько, Степан і Роман Смаль-Стоцькі, Степан Баран, Володимир Старосольський.

Ще 18 травня 1920 р. С.Смаль-Стоцький, який на той час був послом ЗУНР у ЧСР, писав до президента Євгена Петрушевича: «Був мій довірений 18/V у Масарика, може з 1,5 години, аби і його спонукати справами чисто чеськими до активної політики в справі України. Масарик сказав: «Ми (чехи) є за самостійність України і за тим, що Галичина ніяким чином не сміє припасти Польщі, а має належати до України. Але перша річ є, щоб українці свої домашні справи вирішували між собою так, щоб супроти совіта стояли як з'єднана цілість. Ми в їх внутрішні справи не хочемо мішатися і не сміємо ставати по стороні одної групи супроти другої. Ми будемо в тім напрямі і всіма силами впливати на Антанту»30. С.Смаль-Стоцький закликав Є.Петрушевича виробити спільну платформу з УНР.

С.Петлюра став одним з українських державних діячів, який розпочав нелегкий шлях до українсько-польського порозуміння. Політична і воєнна конвенції хоч і спричинили зливу критики та звинувачень на адресу С.Петлюри з боку українських політичних сил, усе-таки були спробою знайти союзника в особі нововідродженої Польщі не лише для спільної боротьби з більшовиками, а й, враховуючи зацікавленість Франції в існуванні незалежної Польщі, скористатись можливістю поглибити діалог із країнами Антанти, переможницями у Першій світовій війні. Стратегічно це було вигідно для України, охопленої зусібіч військовими діями. Окрім того, після укладання угоди до складу уряду УНР увійшли поляки Станіслав Стемповський31 (міністр сільського господарства) і Генрик Юзевський (віце-міністр внутрішніх справ). Вони були не лише міністрами в українському уряді, а й особистими друзями С.Петлюри.

Саме завдяки спільним діям міністрів після підписання 7 жовтня 1921 р. протоколу з радянською Росією, яким передбачалося виселення найактивніших діячів білоруської, російської та української еміграції, вдалося запобігти депортації С.Петлюри. За допомогою С.Стемповського і Г.Юзевського він перебував у Польщі на нелегальному становищі до грудня 1923 р.32 Органом, що продовжував координувати діяльність української політичної еміграції, став Український центральний комітет - громадська установа, яка діяла до початку Другої світової війни.

1920-1930-ті рр. були доволі складними у стосунках між українцями й поляками. У той час нагромадилося багато взаємних образ і звинувачень, в яких не завжди були винні українці чи поляки. Упродовж усього міжвоєнного періоду у стосунках між українцями й поляками стояла третя сторона, однозначно зацікавлена у підбурюванні міжнаціонального конфлікту, і цією стороною був СРСР. Проте основи порозуміння, закладені С.Петлюрою і Ю.Пілсудсь- ким, С.Стемповським і Г.Юзевським, у майбутньому стали основою до взаємних кроків назустріч. Як зазначає Б.Бердиховська: «Симпатію Станіслава Стем- повського до українського руху поділяв його син Єжи, який у післявоєнні роки ввійшов до кола найближчих співробітників Є.Ґедройця і став одним із його найкомпетентніших радників з українських питань»33. Більше того, і сучасні українсько-польські взаємини базуються саме на тих засадах, що їх було закладено попередниками у 1920 р., продовжено польськими й українськими інтелектуалами в еміграції після Другої світової війни34.

Маючи за головне питання боротьби з російським і українським більшовизмом, С.Петлюра впродовж зазначених років намагався вести переговори з опозиційними більшовикам російськими урядами, зокрема з урядом П.Вранґеля. До Криму, де була його ставка, улітку 1920 р. вирушила спеціальна група, до складу якої входив Левко Чикаленко, який детально описав хід переговорів у своїх спогадах35. Серед петлюрівських генералів також були і росіяни Алмазов, Кудрявцев, Хануков. У 1921 р. була підписана Конвенція про міжнародно-правове союзне об'єднання між урядом УНР і Донською демократичною групою, що осіла у Болгарії. У ній зазначалося, що донці підтверджують повну державну суверенність УНР на чолі з головою