Феномен С.Петлюри полягав у його особистих рисах та умінні працювати за будь-яких умов. Сучасники відзначали властиву йому харизматичність, його слово на тлі тогочасних революційних змін і перетворень захоплювало слухачів під час промови і залишалося в пам'яті.

Прихід більшовиків до влади в Україні супроводжувався насильницькими методами. Запровадження інституту «заручників» як способу боротьби з непоставками продовольства, втікачами від несення військової служби в Червоній армії, з незадоволеними владою взагалі викликали масовий опір населення. Так, у жовтні 1920 р. на жителів с.Слоут Глухівського повіту була накладена контрибуція в сумі 2 млн руб. за начебто непідкорення його мешканців радянській владі, а також за те, що там було виявлено «банду» із 35 осіб. На підставі цих звинувачень п'ятьох селян взяли у заручники37.

На початку 1920-х рр. Сумщина і Чернігівщина були активними зонами спротиву поширення більшовицької влади. Реквізиції продовольства й позаекономічний примус розширив соціальну базу невдоволених владою та активізував організований рух українського селянства. У більшовицьких джерелах цей рух окреслений як «бандитський петлюрівський». У бюлетенях секретно-інформаційного підвідділу Чернігівського губвідділу управління аналізується повстанський рух по всій Україні, а також відстежуються настрої різних суспільних прошарків - селян, робітників, української інтелігенції, політичних груп, духівництва, автокефалістів, молоді. Прикметно, що була виділена спеціальна рубрика «Петлюрівщина», в якій зазначалося: «Існування дрібних груп колишніх петлюрівців, офіцерів, куркулів. Розпускаються провокаційні чутки, незадоволення радянською владою»38. У бюлетені «Загальні політичні настрої Чернігівщини за квітень 1922 р. читаємо: «Настрої селянства. Загострилися у зв'язку з вилученням цінностей у деяких частинах губернії (Новгород-Сіверсь- кий, Чернігівський, Кролевецький повіти). Факт розшарування селянства. Загострення стосунків у питанні про Ґенуезьку конференцію, якою цікавляться куркулі і розглядають її як передвістника повернення приватновласницьких прав». Настрої української інтелігенції розділилися і тільки друга категорія із тих, про кого йде мова «незадоволені радянською владою як соціалістичною. Незадоволені ВранГелем, Денікіним, як чорносотенською силою, але задоволені петлюрівщиною, як владою при якій українцям вільно жилося, власність не чіпали, українську мову не чіпали, школу українську підтримували, народне представництво допускали. До цієї групи належить більшість українського населення Чернігівщини, зокрема слухачі Чернігівського педінституту, політехнікума, лектори, всеукраїнське духовенство і сільська інтелігенція, особливо південних повітів»39. А міщанство з результатами Ґенуезької конференції пов'язувало стабілізацію грошової одиниці.

Спостерігаючи за тим, як живе українське село, С.Єфремов занотував: «Задоволених нема. Усі нарікають, ремствують, гризуться, кленуть і нишком ждуть ... Петлюри! Справді, ця легенда найживучіша і я її у всяких варіаціях чув, де тільки зійдеться два-три чоловіка. «Дурні були - не піддержали. Тепер каїмось. Ну, та прийде-таки!»40.

Для російських і українських більшовиків, які захопили владу в Україні, найзапеклішим і непримиримим ворогом, який стояв на їхньому шляху до світового панування, став С.Петлюра як лідер українців, як людина, віддана своїй справі й аскетична в особистому житті. Людина, котра уособлювала УНР у борні, яка конкурувала з ними у різних сферах: від політичних промов до організаційних потуг, ось чому й було розроблено план його вбивства. Не просто фізичного знищення, а зумисне акцентованого й спроектованого в далеке майбутнє. Адже, першим, хто зрозумів суть цього вбивства, був один із запеклих опонентів С.Петлюри Микита Шаповал. Він писав: «Смерть С.В.Петлюри з руки зухвалого злочинця сама вже по собі кладе рису трагічності на цю постать. Адже смерть Петлюри вражає своїми окремими рисами. Одного з видатних українських революціонерів першої чверті ХХ віку убито з помсти нібито за «жидівські погроми» в період визвольної боротьби. Цей факт кидає чорну тінь на відносини двох народів, а також в українську історію визвольної боротьби буде завжди джерелом, з якого битимуть вгору почуття високого напруження... Ім'я Петлюри, як би і хто б до його не ставився, стало історичним. Клевета його не знизить, зайва похвала не возвеличить. Єдине, що треба для миру і людей - правда. Во ім'я правди, як вищого принципу революційної моралі, ми боронимо Петлюру від клевети і хочемо, щоб він перейшов в історію таким, як і був.»41.

Роздумуючи над проблемою зміни поколінь в українському суспільстві та проблемою ідейного успадкування, один із молодших учасників Української революції Тиміш Олесіюк писав: «Я мав щастя близько знатися і співпрацювати з такими своїми батьками, як Симон Петлюра. Чи була у мене у відношенні до них проблема поколінь? Ця проблема може бути тільки там, де основна ідея батьків є вже чужа дітям»42. Т.Олесіюк перш за все наголошував на ідейній та політичній тяглості поколінь. Чинним носієм тих ідей був і він сам. Звертаючись до подій та особистостей доби Української революції, сучасні українці так само вирішують для себе - чи є вони продовжувачами, носіями й оборонцями ідейних цінностей, які відстоював свого часу С.Петлюра.

1 Одна з останніх дискусій відбулася під час проведення міжнародної наукової конференції «Геополітика, примирення та пам'ять». 4-6 грудня 2008 р., м. Київ. Див.: Сосніна К., Закалужна Н. «Геополітика, примирення та пам'ять» // Критика. - 2008. - Ч.12 (134). - С.24.

2 Онацький Є. Спрага справедливости (нариси з суспільного життя). - Буенос-Айрес, 1950. - С.131-132.

3 Див.: Верстюк В. Ф. Симон Петлюра: політичний портрет