домашня освіта й сімейна атмосфера зумовили активний полілінґвізм С.Борового, який знав їдиш, іврит, російську, українську, польську, німецьку, англійську, французьку мови, а також латину15. У першу чергу це було пов'язане з сімейною традицією. Приділяючи велику увагу вивченню їдиш та єврейської культурної традиції, батьки не закривали дітям доступ і до іншомовних культур. Яків Боровий був переконаний, що опанування сином російської мови є обов'язковою умовою гідного існування в оточуючому світі. Так, середній брат С.Борового - Леонід (Лев), став відомим московським філологом, перекладачем із західних мов.
Першою книжкою, яку прочитав у дитинстві С.Боровий, був старий французький дитячий журнал, а першою публікацією став російський переклад з івриту статті Давідсона «Асиміляція», яку було надруковано в одеському журналі «Єврейська думка»16. Перші уроки Тори і давньоєврейської мови юному Са- улові дав секретар батька, а у 1913 р. разом із братом Леонідом його віддали до комерційного училища Гохмана17. Це був середній навчальний заклад, де здобували освіту тільки євреї. Одночасно С.Боровий захопився спортом (веслування), приділяючи йому чимало уваги і часу18.
Навчання в училищі перервали події 1917 р. Період між Лютневою революцією та остаточною перемогою радянської влади в Одесі відбився у пам'яті С.Борового як безперервна низка подій, мітингів і маніфестацій. Він часто бував на подібних зібраннях, бачив та чув практично всіх політичних діячів, що відвідували у ті часи Одесу. Це була атмосфера живої історії - революція, громадянська війна, постійні зміни влади19. Саме тоді й проявився його історичний хист. Виступаючи в ролі спостерігача, він почав збирати революційні листівки, створивши чималу колекцію. У подальшому вона стане основою Ґрунтовного наукового дослідження молодого історика20. Фактично, це була перша спроба вивчення та впорядкування подібного виду джерел у вітчизняній історіографії21.
Попри бурхливі історичні події, С.Боровий і далі займався самоосвітою. Так, за підручником для екстернів юнак вивчив латину та в оригіналі читав Юлія Цезаря. Одночасно він удосконалював німецьку і також в оригіналі читав Г.Гайне й Й.Ґете. Але найбільшу увагу Саул приділяв студіюванню івриту і прискіпливо вивчав Старий Заповіт22.
1920 р. С.Боровий вступив на юридичний факультет Одеського інституту гуманітарно-суспільних наук, який у 1921 р. був реорганізований в інститут народного господарства. Навчання у цьому вузі мало цікавило майбутнього науковця. Першим і головним у його житті став світ архівів та документів. Проте у 1924 р. він закінчив освіту та захистив дипломний проект на тему «Общее учение о регрессе в гражданском праве»23.
Розпочався новий важливий етап у житті С.Борового - свою діяльність він пов'язав з архівно-бібліотечною справою. Уже у 1919 р. дослідник-початківець безкоштовно працював у невеличкій бібліотеці при Спілці «аґентів-євреїв». Він навіть написав невеличку статтю «Заметки еврейского библиотекаря», яка так і не була надрукована24.
Подальше формування особистості та визначення сфери наукових зацікавлень проходило під впливом талановитих людей, яких Саул Якович зустрів на своєму життєвому шляху. Одним із них був Ю.Оксман, визначний літературознавець, фахівець із класичної російської літератури, відомий пушкініст. Крім того, з його ім'ям пов'язана перебудова архівної справи в Одесі. Юліан Григорович був ректором Одеського археологічного інституту (1921-1923 рр.). На той час досить розповсюдженою серед студентів практикою було навчання у декількох вузах одночасно. Так і С.Боровий, здобуваючи вищу освіту в інституті народного господарства, одночасно відвідував заняття і в археологічному інституті. Слухачами цього закладу були відомі у майбутньому вчені: літературознавці М.П.Алексєєв та С.М.Брейтбурґ, історики І.М.Троцький, Є.В.Сказін, Н.Л.Рубінштейн та ін.
Саме Ю.Оксман залучив С.Борового до праці в Одеському історичному архіві, при якому було створено спеціальну комісію з концентрації та вивчення історико-революційних матеріалів. Сюди і прийняли молодого дослідника - 1 лютого 1921 р. його було зараховано на посаду члена-кореспондента комісії25. Співробітники комісії проводили роботу щодо збирання та опису листівок, плакатів, газет 1917-1921 рр. Будь-яких інструкцій та правил із цього приводу не існувало і новому співробітникові довелося самостійно розробляти основні прийоми опрацювання даного виду історичних джерел.
Становлення історика-фахівця (1920—1930 рр.)
Служба в архіві та комісії відкрила великі можливості для науково- дослідної роботи, адже тут зберігалися практично недосліджені матеріали з історії Південної України, були представлені фонди міської думи, університету і навіть жандармерії. Найцікавішим був архів Запорозької Січі, який відкрив відомий дослідник історії козацтва А.Скальковський. За два місяці до своєї смерті (1898 р.) він передав цей фонд до архіву Новоросійського ґенерал-ґубернаторства, де той і залишався майже недоступним для вивчення26.
Деякий час заступником голови ґубернського архіву був відомий український історик М.Слабченко. І хоч С.Боровий не є його учнем, вони часто зустрічалися в архівах та бібліотеках. Бував Саул Якович і у нього вдома. М.Слабченко ставився до молодого науковця із симпатією й коли вийшла його перша книга, дав їй позитивну характеристику27.
Під час роботи в архіві сформувалися перші наукові зацікавлення історика. Поступово С.Боровий зосередив свою увагу на історії єврейського народу на Півдні України. На основі знайдених джерел він написав і видав цілу низку історичних та історико-літературних праць.
На початку 1922 р. Саул Якович залишив архів. Діяльність комісії не була реґламентована, адже в умовах тодішньої метушні її просто забули зареєструвати. Ученому перестали виплачувати заробітну платню і він був змушений звільнитись. Через рік С.Боровий улаштувався на службу в Єврейську академічну бібліотеку ім. Менделе Мойхер-Сфоріма, де