Третій розділ - «Евреи в Левобережной Украине в XVІІ-XVІІІ вв.» - залишився неопублікованим. Сам автор про це не шкодував, вважаючи, що там не було особливо цікавих даних60. Першим опонентом на захисті виступив академік В.Пічета. Другим був професор О.Савич, який трохи володів давньоєврейською мовою. Третім став Т.Ґейлікман - відомий знавець історії єврейства61.

Під час підготовки до захисту проти вченого було організовано цілу «кампанію». Тема дисертації на той час багатьма вважалася «анахронічною та несвоєчасною». В «органи» на С.Борового посипалися доноси. Головним активістом став З.Ґрінберґ - науковий співробітник інституту літератури та комуніст із дореволюційним стажем62.

Захист дисертації відзначався запеклими дискусіями та суперечками. Результат голосування був позитивним - 10 «за», 2 «утрималися». Спогади про захист докторської дисертації навіть десятки років потому викликала у Саула Яковича відчуття душевної травми, а сам цей день він уважав одним із найскладніших у своєму довгому житті63. Незабаром ВАК рішенням від 26 жовтня 1940 р. затвердила С.Борового у науковому ступені доктора історичних наук64. У той же час історику було присвоєне наукове звання професора по кафедрі політичної економії.

У 1930-х рр. С.Боровий часто звертався і до питань історії єврейської культури та літератури епохи Гаскали (єврейське просвітництво). В останній передвоєнний рік він, як співредактор, брав участь у підготовці запланованого Московським інститутом єврейської культури чотиритомного видання творів єврейського письменника-просвітника І.Аксенфельда. Проте незабаром інститут було закрито, а рукопис зник. Учений зміг надрукувати лише статтю на їдиш «Досвід біографії Аксенфельда» (збірник «Менделе та його час»). Тоді ж С.Боровий готував до публікації у видавництві «Емес» том листів Менделе Мойхер-Сфоріма, але війна завадила науковій роботі вченого, а по її закінченні рукопис знайти не вдалося65.

Отже, 1930-ті рр. були дуже вдалими і результативними для С.Борового не тільки як науковця, а й людини. Він плідно працював, але в його життя, як і у долі мільйонів радянських людей, втрутилася війна.

Воєнні та післявоєнні роки: зміна акцентів у науковій діяльності

(1941-1959 рр.)

Звістка про початок радянсько-німецької війни заскочила професора, коли він добирався на роботу в інститут. Як остаточно стало зрозуміло, що захоплення Одеси неминуче, було прийняте рішення евакуюватися. За розпорядженням відповідних інстанцій із міста вивозили провідних вчених, до яких був зарахований і С.Боровий (до того ж, на евакуації наполягала його дружина). Залишитися у місті дорівнювало смерті. Багато друзів та знайомих історика загинули у ґетто.

24 липня 1941 р. на пароплаві спеціального призначення «Ворошилов» Саул Якович разом із дружиною залишив місто. Родина дісталася Новоросійська, а далі були Краснодар і Самарканд. В Узбекистані вчений продовжив наукову та педагогічну діяльність, викладаючи у місцевому інституті народного господарства, в евакуйованих сюди із Москви та Ленінґрада планових інститутах, а також Ленінґрадській академії мистецтв. В евакуації історик почав працювати над історією бухарських євреїв. Проте, робота так і не була оформлена у вигляді завершеного дослідження. Крім того, у роки війни він був членом Самаркандської обласної комісії з історії війни66. У 1944 р. історик опублікував статтю, присвячену 150-річчю Одеси67. Рідне місто і раніше було об'єктом дослідження вченого, але лише у зв'язку з історією єврейської культури та бібліографічними студіями. Ця робота відкрила серію праць науковця з краєзнавства та реґіоналістики. Історія Одеси і Степової України стала одним із найважливіших напрямів наукової творчості вченого.

У роки евакуації Саул та Емілія Борові зблизилися з родиною Добролюбських. Професор К.Добролюбський був спеціалістом з історії Великої французької революції. Він завідував кафедрою всесвітньої історії в Одеському державному університеті і певний час був деканом історичного факультету. Також сімейство Борових зблизилося з родиною Мошковських - Шапсай Давидович був визначним спеціалістом у галузі тропічної медицини та епідеміології, а Юлія Яківна - культурологом. Дружба з цими людьми тривала довгі роки.

Після звільнення Одеси від румунських і німецьких окупантів історика зарахували у штат Одеського педагогічного інституту і 20 серпня 1944 р. родини Борових та Добролюбських залишили Самарканд. Закінчився важкий період евакуації. На початку листопада 1944 р. Борові повернулися в Одесу. Наслідки окупації були жахливими. Знову потрібно було шукати квартиру, налагоджувати побут. Професор із дружиною оселилися у кімнаті комуналки. Згодом було вирішене і питання роботи - вчений продовжив працювати в Одеському кредитно-економічному інституті і за сумісництвом очолив кафедру історії СРСР у педагогічному інституті68. С.Боровий відразу розпочав масштабне дослідження окупаційного періоду історії Одеси. Він вивчав суспільне та релігійне життя міста, періодичну пресу, театр, ставлення інтеліґенції до влади - як румунської, так і німецької, досліджував партизанський рух.

У зв'язку зі 150-річним ювілеєм заснування Одеси було створено авторський колектив для написання книги з історії міста, до якого запросили і С.Борового. За попереднім планом він повинен був написати розділ, присвячений історії Одеси в період капіталізму69. Занурюючись в минуле рідного міста, учений продовжував збирати і досліджувати матеріали з