У 1980-х рр. значно зменшився обсяг наукової діяльності вченого. Ніде правди діти - С.Боровий був уже літньою та хворою людиною і не міг працювати як раніше. Одне з останніх досліджень було присвячене особливостям формування населення міст Південної України у ХІХ ст., де він окремо зупинився і на «єврейському питанні»122.

Живучи у Москві, Саул Якович писав свої спогади - яскраво, точно, талановито, з неабияким літературним смаком. Вони містять цікаві і важливі дані щодо різних проблем, зокрема тут відчувається сильна єврейська лінія, що пояснюється національною належністю історика та можливістю наприкінці життя розповісти все те, про що раніше говорити заборонялося. В оцінках, роздумах, манері мислити С.Боровий не виходив за рамки радянської ідеології, але водночас за своїм світосприйняттям залишався євреєм-інтеліґентом. Ці спомини відобразили цікаві та важливі сторони політичного і наукового життя минулих десятиліть через призму біографії скромної і талановитої людини123.

Незважаючи на переїзд, С.Боровий не поривав зв'язків з Одесою. Так, до 1985 р. історик залишався головою Пушкінської комісії Одеського будинку учених. У 1988 р. секція книги та Пушкінська наукова комісія, головою якої на той час був М.Соколянський, організували врочисте засідання, присвячене 85-річчю з дня народження професора. Із цієї ж нагоди були опубліковані матеріали до бібліографії науковця. А наступного року Саул Якович помер. Поховали його у рідній Одесі.

Багато праць С.Борового змогли побачити світ лише після його смерті. Так, у 1991 р., за ініціативою Інституту історії України АН України, окремою брошурою було надруковано його нарис про голокост в Одесі. У повному обсязі він увійшов в антологію «Катастрофа и сопротивление украинского еврейства в 1941-1944 гг.» (Київ, 1999). У 1993 р. видавництво «Ґешарім» видало спогади Саула Яковича, а чотирма роками пізніше світ побачила його книга «Еврейские хроники ХVII ст. (Эпоха «хмельничины»). Исследование, перевод и комментарии С.Я.Борового».

Людина й особистість

Наприкінці спробуємо на підставі спогадів знайомих, друзів та учнів С.Борового, мемуарів і приватного листування відтворити його психологічний портрет. Це важливо тому, що яскрава особистість і вдача цієї людини безпосередньо впливали на його наукову творчість та біографію.

Із дитинства маленького Саула оточувала атмосфера великої поваги до знань та науки. Ця морально-психологічна установка залишилась на все життя. Друзі й учні вченого пригадують, що він ніколи не поділяв людей за їх соціальним статусом чи віком, але ставлення людини до пізнання завжди було для нього принциповим124.

С.Боровий належав до такого типу вчених, які не прагнуть працювати у колективі, уникають керівних посад та ухиляються від необхідності підкорятися будь-кому125. Він ніколи не плазував перед керівництвом126, не був членом партії (!) і не приховував свого єврейського походження. Сам собі був найбільшим критиком і «боровся» лише за те, що вважав справедливим і заслуженим. Утім, стосувалося це лише науки - у буденному житті історик зовсім не вмів відстоювати свої права. Усе життя професор прожив у комунальній квартирі, проте зміг витримати сталінські репресії, важкі часи доносів та арештів, своєрідну «перевірку» внутрішньої сутності людини, її переконань та особистих рис.

Саул Якович не був відлюдником, суто кабінетним ученим і постійно брав участь у конференціях, любив спілкування з колеґами, був «легким на підйом»127. До С.Борового тягнулась студентська молодь як до безцінного джерела знань. Друзі та учні називали його просто «професором», адже він був ученим-енциклопедистом, ерудитом (мав надзвичайну працездатність та пам'ять), спокійною, тактовною людиною з почуттям власної гідності128. Йому було притаманне і неабияке почуття гумору - жарти стали характерною манерою його спілкування. Більше того, у своїх наукових працях та мемуарах він часто іронізував як над собою, так і над іншими.

Проте тим, хто не знав С.Борового зблизька, він здавався сухою, суворою людиною, таким собі мізантропом і затворником129. Насправді, стосунки з ним збагачували професійно та духовно. Але спілкувався професор не з усіма, а тільки з тими, хто був йому приємним і цікавим. Особистий такт і обізнаність робили його бажаним співрозмовником - у помешканні вченого часто можна було зустріти і його учнів, і колеґ, і просто цікавих, інтеліґент- них людей130.

Саул Якович Боровий - надзвичайно обдарована людина, яка присвятила все своє життя науці. Він безперервно працював, незважаючи на життєві обставини та негаразди, і прожив довге й, судячи з усього, щасливе життя.

1 Про істориків «другого плану» див.: Андреев В., Немченко Л. Микола Тищенко: нові матеріали до біографії // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII-XIX ст. - Вип.6. - Запоріжжя, 2001. - С.265-269; Трапш НА. «Историк второго плана» в структуре персональной историографической иерархии (на примере развития дореволюционной исторической науки) // Человек второго плана в истории. - Вып.1. - Ростов-на-Дону, 2004; Андреев В.М. Дмитро Дорошенко: «перший» чи «другий» в українській історіографії першої половини XX ст.? (Досвід вивчення інтелектуальної біографії історика) // Укр. іст. журн. - 2007. - №4. - С.102-122 та ін.

2