В.М.Михайловський

ПРАВЛІННЯ КОРІАТОВИЧІВ НА ПОДІЛЛІ (1340-ві - 1394 рр.): СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА КНЯЗІВСЬКОГО ОТОЧЕННЯ Стаття написана в рамках проекту, підтриманого Gerda Henkel Stiftung (проект AZ 23/SR/05).

На підставі джерел, які дійшли до нашого часу, проаналізовано соціальну структуру оточення подільських князів Коріатовичів (друга половина XIV ст.), персональний склад та ймовірне походження князівських наближених. Подано біограми всіх осіб, що згадуються у надавчих документах Коріатовичів.

Майже півстолітнє правління на Поділлі князів Коріатовичів залишило настільки помітний слід у джерелах, що й до сьогодні є предметом досліджень, навіть коли йдеться про вже давно відомі та опрацьовані матеріали. Дискусії тривають навколо кількох основних питань, насамперед щодо початку правління онуків Ґедиміна на Поділлі. Деякі дослідники пов'язували (і досі пов'язують) це з виправою Ольґерда проти татар та битвою на Синіх Водах. І тут ідеться не так про її місце, як про датування - чи то початок 1350-х рр., 1362 р. або ж 1397-1398 рр. Останніми, хто писав про ці події, були Ф.Шабульдо1 та Я.Куртика2. Якщо другий датує прихід Коріатовичів на Поділля приблизно 1349 р., то першого цікавить не стільки рік появи тут нових володарів (він називає 1362 р., тобто усталену дату виправи Ольґерда), а, власне, статус території, за яку точилася боротьба. Ідеться про так званий кондомініум, тобто спільне татарсько-литовське або татарсько- польське володіння подільськими землями. Вочевидь, ані татари, ані нові господарі, князі Коріатовичі, не мали у своєму розпорядженні достатньо сил та ресурсів, щоби повністю контролювати Велике Поділля3.

Не підважуючи тверджень обох дослідників, варто згадати факт другого походу Казимира III на руські землі (1349 р.) із метою остаточного вреґулювання власних претензій на ці території, а також угоду від 1350 р. з Людовіком Угорським про успадкування польської корони після смерті Казимира в разі відсутності у того нащадків. Усе це досить добре узгоджується як із подальшими васальними стосунками Коріатовичів та Казимира (як мінімум від 1366 р.) й Людовіка (з 1377 р.). Вочевидь, брати відчували реальну потребу у протекції, адже віддаленість Поділля від Литви не дозволяла сподіватися на допомогу з боку великого князя литовського або сусідніх удільних князівств, що перебували під владою Ґедиміновичів, а розміри території та сусідство з татарами підштовхували їх до подібного вибору. Для Коріатовичів протекція сильного володаря була запорукою утвердження себе у цій частині Європи як удільних володарів. Для Казимира ж це було наступним кроком у справі підпорядкування східних обширів колишнього Галицько-Волинського князівства (Руського королівства).

Остаточно утвердившись на початку 1370-х рр. у статусі володарів Поділля, Коріатовичі прагнули реально забезпечити своє панування на цій території. Виходячи з наявних у нашому розпорядженні джерел, можемо окреслити кілька напрямів їх діяльності. Одним із найважливіших актів було надання місту Кам'янцю самоврядування (1374 р.). Також князі подбали про заснування тут католицької єпархії (1370-ті рр.). Близько 1370 р. було даровано права на земельні володіння домініканському монастиреві у Смотричі (підтверджено у 1375 р.). Маємо кілька земельних надань для місцевих панів, зокрема Немирі - на Бакоту із селами (1388 р.), Гринькові - на Сокілець із селами (1391 р.) та Бедриху - на села у Скальському повіті (1392 р.).

На зовнішньому напрямку важливого значення (поряд із татарським) набуває молдовський вектор. Невдала спроба Юрія Коріатовича у 1374 р. посісти престол володаря скінчилася його отруєнням4. Оскільки, як припускає Я.Тенґовський, одруження майбутнього господаря Петра з Анастасією, донькою Коріата і сестрою подільських володарів, могло відбутися близько 1370 р., а, своєю чергою, Петро став володарем після отруєння Юрія, то зрозуміло, чому увага до справ у сусідній Молдові була одним із важливих напрямків діяльності князів5. Також варто згадати привілеї князів Олександра (1375 р.) і Федора (1385 р.) Коріатовичів краківським купцям на ведення справ у межах Поділля - адже обидві сторони угоди прагнули у такий спосіб забезпечити стабільність та прогнозованість східної торгівлі.

Одним із головних документів, що вийшов з канцелярії князів Коріатовичів, був акт надання місту Кам'янцю самоврядування, тобто маґдебурзького права (1374 р.). Про цей документ історики сперечаються із середини XIX ст., адже йдеться про перший на українських землях акт надання місту самоврядування верховним володарем незахідної традиції, та й не зовсім за класичними взірцями. І Олександр, і Юрій Коріатовичі у своєму привілеї, писаному руською канцелярською мовою, зіґнорували більшість засад, на яких подібний тип самоврядування поширювався до них (приклад Львова, на який, імовірно, вони могли взорувати- ся). Те, що документ не містить згадки про раду, а лише визначає межі міської юрисдикції і надає міщанам 200 ланів6, що було вдвічі більше, аніж у привілеї Казимира III Львову7, залишає дослідникам історії Кам'янця-Подільського широке поле для різноманітних припущень.

Важливо підкреслити, що надання Кам'янцю міського права майже збіглося у часі з аналогічним актом князя Владислава Опольського для Галича (19 листопада 1374 р.)8. Та й Львів, а також Санок повторні привілеї на міське право здобули, відповідно, у 1356 та 1366 рр.9 Перемишль повторно отримав його аж у 1389 р.10 Ще одним прикладом є Коломия. У 1395 р. місто одержало герб (короновану голову орла) і право на проведення щотижневих торгів11. Свідченням наявності тут самоврядування, та