Побут київського студентства другої половини ХІХ ст.

Кругляк Марина

Студентство як окрема соціальна група завжди відзначалося власною життєвою позицією, виконуючи функцію «лакмусового папірця» в суспільних

перетвореннях. Особливо активним воно було в другій половині ХІХ ст. - перехідному періоді від правління реакційного Миколи І до Олександра ІІІ та Миколи ІІ через еру ліберально-демократичних перетворень Олександра ІІ. Дореволюційна соціал-демократична та радянська історіографія, недооцінюючи самобутність студентства як окремої соціальної групи, прагнула пов'язати вимоги молоді із загальнореволюційними потребами, і насамперед робітництва. Сучасна українська історична наука прагне розглядати студентство як виразника національних інтересів, а студентський рух як складову загального руху за національне визволення України з-під влади Росії (праці Н. Левицької, Т. Стоян). Проте така політизація студентства веде до розмивання його ідентифікації та нерозуміння причин активності молоді, адже, окрім політичних чинників, були й неполітичні, які все ж змушували студентів заявляти про себе на повний голос. І шукати ці чинники слід в їхньому повсякденні, і насамперед побуті - житлових та санітарно-гігієнічних умовах, особливостях харчування та одягу, проведенні дозвілля. Тільки шляхом комплексного підходу можна з'ясувати феномен студентства як окремої соціальної групи.

Метою нашої статті є дослідження особливостей побуту київського студентства як найбільш строкатого за своїми соціальними характеристиками, представленого вихованцями університету св. Володимира, духовної академії та слухачками вищих жіночих курсів.

Під побутом ми розуміємо частину фізичного та соціального життя людини, що полягає в задоволенні матеріальних потреб у житлі, харчуванні, захисті від несприятливого впливу навколишнього середовища, підтримці фізичного здоров'я, а також духовних потреб у повсякденному - забезпеченні душевного комфорту та спілкуванні з іншими людьми.

Головна риса, що характеризує побут київського студентства другої половини ХІХ ст. - це бідність. Так, у Київському університеті існувало найбільше відношення числа бідних студентів до кількості багатих з усіх університетів Російської імперії [4, с. 31]. Значні кошти з видаткової частини бюджету витрачалися на житло. Зазвичай, це було помешкання, що наймалося, або гуртожиток, яким наділялися вихованці КДА. Звичайне приміщення студента - це одна кімната в бідній хатинці біля університету, яка розділялася з 2-3 товаришами, кожен з яких сплачував за неї по 2-3 руб. на місяць [4, с. 31]. Проте знімати житло поблизу університету могли лише заможні. Бідніші жили на околицях міста і без особливих зручностей. А. Андріяшев згадує, як, навчаючись в університеті в кінці 1840-х рр., знайшов за 3 руб. 50 коп. на місяць квартиру з столом у т.зв. «хуторах відчаю»: аби дістатися на навчання, йому доводилося йти пішки вузькою стежиною через ущелину, іноді по коліна у воді [1, № 3, с. 577]. Вартість найманої квартирки на місяць в 70-х рр. складала в середньому 5-9 руб. [23, с. 561-562].

Проте університети не кидали напризволяще студентів. До 1860 р. в Російській імперії при них існував т.зв. інститут казеннокоштних студентів, тобто тих, що знаходилися на повному державному утриманні. Подібна установа функціонувала і при університеті св. Володимира. На початку 50-х рр. існували медичний та словесний інститути, що розміщувалися на четвертому поверсі університетської будівлі [18, с. 624], загальною кількістю 130 осіб [21, с. 263]. Кожний інститут складався з декількох камер, в яких жило по 8 і більше юнаків, та величезних спалень, що відчинялися лише на ніч [1, № 4, с. 95]. Казеннокоштні повністю забезпечувалися харчуванням, одягом, білизною, канцелярськими приналежностями, мали власну бібліотеку, відвідували лікарню, а що два тижні - лазню [18, с. 624-625]. По закінченні навчання вони наділялися білизною та одягом, а медики - інструментами [4, с. 625]. Студенти університету, прийняті на професорське утримання або казенний кошт (до переходу в інститут), певний час жили у безплатних квартирах в будинку неспроможних студентів, т.зв. штрафгаузі (будинку покарання). Туди також потрапляли в разі програшу грошей, аби пожити до покращення матеріального становища, що розцінювалося як покарання. Проте для незаможних таке «покарання» було за щастя. Жити у двоповерховому кам'яному будинку, де на нижньому поверсі розміщувались спальні та їдальня, а зверху - світлі кімнати для занять, було набагато зручніше, аніж у тісних напівтемних квартирах [1, № 3, с. 578]. Проте ці пільги проіснували недовго. Казенне утримання в університетах Російської імперії 1859 р. було замінене стипендіями в розмірі 183 руб. на рік, а наступного року було закрито і штрафгауз [21, с. 263].

Заможні студенти жили в добре обладнаних будинках, сплачуючи 10-20 руб. на місяць, деякі з них, аби пройти університетський курс без роботи, квартирували у професорів [4, с. 32; 8, с. 564]. На час пошуків квартири можна було зупинитися у в готелі, що було недешево: вартість кімнатки розміром в кубічний сажень у готелі на Подолі на початку 50-х рр. складала рубль сріблом на добу [2, № 4/6, с. 182-183].

Умови життя студентів КДА були не кращими. У листі до брата студент М. Петров пише: «Для молодшого класу знаходиться на третьому поверсі 14 номерів; класи - в окремому корпусі на протилежному кінці монастиря. Тут нема окремих спалень; койки стоять в кімнатах для занять... У кожному номері по п'ять чоловік...» [14, с. 225]. Проте для