Не дивлячись на те, що Пангерманський союз навряд чи нараховував більше 30 - 40 тисяч членів, сфера його впливу виявилася значною. Керівні пости в ньому обімали власники і головні редактори крупних газет, таких як «Тегліхе Рундшау», «Дойче Цайтунг», «Ді Пост», «Ляйпцигер нойесте Нахріхтен», «Рейніш-Вестфеліше Цайтунг», «Гамбургер Нахріхтен» та інші [7, c. 31-32]. Значення ж преси в XIX столітті було вже дуже велике, що визнає в своїх спогадах і німецький кронпринц Вільгельм: «Пульс життя б'ється в газетах і через них проходить по нервах всієї країни. Преса відображає і затишшя, і розквіт політичного життя, і втому, і гарячкову її діяльність. У багатьох випадках преса є правильним показником політичного курсу і навіть радником людей, наділених владою» [9, c. 66].

Пропаганду ідей Пангерманського союзу охоче брали на себе університетські професори - такі, як Дитрих Шефер, Карл Лампрехт і Фридрих Ратцель, вчителі гімназій, священики, чиновники і офіцери [7, c. 31-32]. Як відзначав англійський публіцист Е. Рейх, «тут [у Німеччині - О. Б.], як це вже було помічено багатьма спостережливими мандрівниками, письменники, вчителі, журналісти і вчені мають незрівняно більший вплив на народ, ніж подібні працівники на розумовій ниві в іншій країні» [18, c. 31].

Заслуговує також на увагу перелік депутатів рейхстагу, що були в період з 1894 по 1914 рік членами Пангерманського союзу. В ньому фігурують 59 осіб, з яких 51 мали депутатський мандат з 1904 по 1912 рік [7, c. 32].

Велику роль в діяльності Пангерманського союзу відігравали і представники німецького генштабу. Офіцери генштабу стояли на чолі багатьох шовіністичних організацій і в цілому ідейно надихали Колоніальний союз, Пангерманський союз і т. д. [14, c. 113-114]. Зокрема, генерал фон Бернгарді писав: «Діяльна колоніальна політика поліпшить, без сумніву, національний добробут, якщо вона прагнутиме, з одного боку, добувати всі сировинні матеріали, отримувані нашою промисловістю у величезних розмірах з-за кордону, у власних колоніях і цим зробить нас незалежними від закордону; з іншого боку, якщо вона шляхом діяльного заохочення переселення, розвитку залізниць і культури перетворить наші колонії на забезпечений ринок для збуту наших товарів. Чим менше ми платитимемо данину закордону, якому ми зараз сплачуємо мільярди, тим більше зростатиме наш національний добробут і фінансові можливості держави» [23, S. 314].

Неабияке значення для реалізації програми Пангерманського союзу мав той факт, що кайзер наближав до двору магнатів індустрії, банківського і торговельного капіталу, багато хто з яких був членами союзу. В імператорське оточення входили такі великі промисловці, як Крупп, брати Штумм, Хенкель-Доннерсмарк, банкіри Гвіннер і Гельфферих від «Дойче Банк» та інші [19, c. 171]. Вільгельм II виявився особисто зацікавлений у воєнному бізнесі, будучи другом сім'ї Круппа і акціонером його підприємств [20, c. 224]. 20 червня 1890 року імператор відвідав завод Круппа в Ессені і виступив перед депутацією від 700 робітників, відзначивши в своєму виступі: «[...] Я радий, що маю можливість знову побачити фабрику, чий власник і чиї робітники представляють величезне значення для нашої вітчизни. Фабрика Круппа принесла німецьким робітникам, німецькій індустрії всесвітнє визнання» [24, S. 117]. Подібні заяви з вуст першої особи держави мали велике значення. Не говорячи вже про пряму рекомендацію потенційним замовникам, така заява відображала і особисте ставлення імператора до одного з представників важкої промисловості держави.

Про існуючі тісні зв'язки представників великої буржуазії з імператором свідчить промова Вільгельма II на похоронах представника сімейства Круппів 28 листопада 1902 р., в якій він заявив, що «часто мав можливість користуватися гостинністю в будинку покійного» [26, S. 101]. Близькі стосунки Альфреда Круппа, а потім і його спадкоємця Круппа фон Болена з кайзером поширювались, зокрема, і на обговорення ними проблем зовнішньої політики і програми збільшення урядових витрат на озброєння [6, c. 138].

Вільгельм II також неодноразово захищав інтереси великих німецьких промисловців на зовнішніх ринках. Наприклад, в листі Миколі II від 2 січня 1905 р. він писав: «Тепер, коли програма оновлення твого флоту опублікована, ти, я сподіваюся, не забудеш сказати своїм властям, щоб вони пригадали про наші великі фірми в Штеттіні, Кілі і так далі. Я впевнений, що вони нададуть прекрасні зразки лінійних військових кораблів» [17, c. 87-88]. У іншому листі Миколі II, від 6 лютого 1905 р., Вільгельм II зазначав: «Оскільки я чув [...], що твої власті незадоволені Круппом, який не поставив в строк замовлених Росією батарей, я наказав розслідувати справу на місці і посилаю тобі копію отриманого мною звіту; з нього видно, що вищезазначені скарги не мають підстави» [17, c. 90-92].

Вплив пангерманців проявлявся при безпосередньому вирішенні зовнішньополітичних завдань німецьким урядом, а особливо яскраво - під час міжнародних криз, пов'язаних з колоніальною експансією провідних держав. Так, створення Антанти 8 квітня 1904 р. і фактичне визнання Англією прав Франції на експансію в Марокко викликало вибух обурення експансіоністів усередині Німеччини.

Пангерманські діячі 12 квітня 1904 р. направили уряду послання, в якому недвозначно висунули анексіоністські вимоги. Вони зажадали, щоб Німеччина отримала все атлантичне узбережжя Марокко разом з глибинними областями, що до нього прилягали [7, c. 211-212]. Німецькі дипломати почали переконувати марокканського султана в тому, щоб