У 1908 р. відбулося нове загострення англо-німецької полеміки в пресі. У листопаді 1908 р. газета пангерманців «Берлінер Тагеблат» виклала план вторгнення німецької армії до Англії [2, c. 10]. Поява цієї статті мала міжнародний резонанс ще й тому, що Вільгельм II перебував у той час в Англії, і керівництво Пангерманського союзу створювало атмосферу, в якій важко було підписати яку-небудь угоду з Англією. Магнати важкої промисловості, що наживалися на гонці озброєнь, активно підтримували й інспірували мілітаристську пропаганду [2, c. 11].

Весною 1911 року спалахнуло повстання марокканського народу проти султана. Тоді султан звернувся до французів за військовою допомогою. Під приводом відновлення порядку і безпеки французькі власті негайно дали своїм військам наказ виступити на придушення повстання. Цей крок викликав великий шум в німецькій пресі. Пангерманськи налаштована газета «Ді Пост» загрозливо писала: «Ми вважаємо само собою зрозумілим, що наш статс-секретар відомства закордонних справ має бути негайно відкликаний зі своєї відпустки. Альхесираський трактат був свого часу укладений в припущенні, що таким шляхом удасться забезпечити цілісність і суверенність Марокко. Хід подій показав, що ця надія виявилася нереальною. Франція - одна з держав, що підписали Альхесираський трактат, - сама перекреслила його, порушивши його основні положення. Таким чином, Германська імперія отримала нині повну свободу дій [...]. Нова конференція або ж переговори з тими державами, які завдяки конференції отримали можливість втручатися в марокканську торгівлю, були б позбавлені всякого змісту. Необхідними ж нам представляються негайні дії» [7, c. 441].

Кідерлен-Вехтер прийняв радника юстиції Генриха Класа, голову Пангерманського союзу, і обговорив разом з ним тактику, розраховану на введення в оману громадськості. У своїх мемуарах Клас розповів, як за лаштунками була досягнута домовленість про «непомітний ззовні поділ праці між відомством закордонних справ і Пангерманським союзом» [7, c. 447]. Людина, відповідальна за зовнішню політику кайзерівської Німеччини, під час цієї розмови заявила Класу: «Нападайте на мене, це буде мені на користь. Тоді я зможу сказати іноземним представникам, що відомство закордонних справ готове на компроміс, але йому заважають ці злі пангерманці, а їх вплив настільки великий, що з ними доводиться рахуватися. Іноземним державам доведеться звикнути до цього» [7, c. 447].

Європейська війна тоді все-таки не спалахнула. Росія ще не могла активно підтримати Францію і навіть пропонувала їй своє посередництво в переговорах з Німеччиною; у самій Франції впливові фінансові кола, представлені Жозефом Кайо, вважали за необхідне домагатися угоди з Німеччиною [8, c. 142]. З іншого боку, ні Австро-Угорщина, ні тим більше Італія - кожна зі своїх власних мотивів - не були схильні йти на військову підтримку німецького союзника, тому рішуча заява англійського уряду, зроблена вустами Ллойд Джорджа 21 липня 1911 р., про готовність Англії прийняти виклик і воювати на стороні Франції змусила натхненників імперіалістичної політики Німеччини відступити [8, c. 142]. У листопаді 1911 року між Францією і Німеччиною було досягнуто згоди. Німеччина визнала протекторат Франції над більшою частиною Марокко, натомість одержавши частину Французького Конго [8, c. 142].

Крім вимог заморських захоплень, ще в середині 90 - х років XIX ст. Пангерманський союз розгорнув активну пропаганду за створення «Серединної Європи», причому її основою повинен був стати економічний союз між Німеччиною й Австро-Угорщиною. У статуті Пангерманського союзу 1903 р. говорилося, зокрема, що «Пангерманський союз прагне до відродження німецького національного способу мислення, особливо пробудження й розвитку свідомості расової й культурної належності всіх частин німецького народу [...]» [11, c. 247].

У планах пангерманців «Серединній Європі» приділялася дуже важлива роль господарсько-економічної основи військово-політичного Троїстого союзу, яку вони розраховували використати, у першу чергу, як базу для розгортання експансії в Південно-Східній Європі, а потім і для проведення «світової політики» [21, c. 226]. Важливе місце також займали проблеми транспорту, насамперед - залізничного. Об'єднання залізниць у єдину систему значно підсилило б фінансову міць німецького імперіалізму [21, c. 226].

Іншою областю, яка привертала увагу експансіоністів, була Османська імперія. Для Круппа, Маузера й інших збройових монополій Близький Схід уже давно став одним з головних ринків збуту своєї продукції. Інтенсивне спорудження в Туреччині залізниць втягувало в близькосхідні справи багато підприємств німецької важкої індустрії. Журнал пангерманців «Альдойче Блеттер» регулярно друкував статті, що закликали німців до «цивілізаторської» діяльності в Туреччині, особливо до колонізації територій, що прилягають до траси Багдадської залізниці.

У 1901 р. у доповідній записці помічника секретаря російського посольства в Берліні Фан дер Фліта з питання пропаганди Пангерманським союзом експансії на Близькому Сході відзначалося наступне: «Союз [...] продовжує нині стежити з напруженою увагою за розвитком німецьких інтересів у Туреччині. Останнє питання становить взагалі улюблену тему літератури, що надихається Пангерманським союзом» [13, c. 220]. Описавши конкретні приклади пропаганди експансії в Туреччині, Фан дер Фліт відзначає: «[...] Усі ці видання послуговують одній ідеї. Ними звертається увага німецького суспільства на Турецький Схід, і плани, що розвиваються ними, варті уваги саме тим, що народна свідомість