Економіко-правові умови розвитку стаціонарної торгівлі у Харківській губернії (друга половина XIX - початок XX ст.)

Скиданова Антоніна

Економіко-правове поле, створене законодавством Російської імперії у другій половині XIX - на початку XX ст., було невід'ємним чинником розвитку стаціонарної торгівлі. Шляхом визначення системи розподілу торгових прав і оподаткування, держава впливала на низку особливостей в організації та структурі постійної торгівлі, створювала умови, від яких залежала реалізація приватної ініціативи у цій сфері. Отже, економіко-правові умови визначали ключові елементи розвитку постійної торгівлі, у зв'язку з чим їхня характеристика і аналіз впливу на торговий сектор набувають значної актуальності.

У науковому доробку є чимало робіт, присвячених правовому і податковому забезпеченню торгової сфери Російської імперії [1-5; 9]. Але при цьому все ще малодослідженою залишається проблематика впливу державного законодавства на конкретні показники розвитку цієї сфери, зокрема на здійснення постійної торгівлі. У зв'язку з цим завданням представленої статті є характеристика загальних норм організації торгово-підприємницької діяльності, аналіз створених ними умов для розвитку стаціонарної торгівлі, з'ясування впливу змін в оподаткуванні на реалізацію справи на території Харківської губернії у другій половині XIX - на початку XX ст.

Дослідження проведено на основі законодавчих джерел та державної податкової статистики другої половини XIX - початку XX ст.

На середину XIX ст. у Російській імперії й на території Харківської губернії зокрема діяла станова система розподілу торгових прав, згідно з котрою набуття того чи іншого обсягу торгових прав залежало від станової приналежності. Найбільшим обсягом прав володіло купецтво. Для селян доступ до торгових дій, які надавалися купцям і міщанам, утруднювався через більш високу вартість торгових документів. Все це позбавляло стаціонарну торгівлю одного із провідних принципів свободи та рівності, гальмуючи тим самим її розвиток.

Робота над змінами в окресленій системі розпочалася з кінця 50-х років XIX ст. в руслі підготовки реформ, спрямованих на покращення економічного розвитку держави. 1 січня 1863 р. було затверджене „Положення про податки за право торгівлі та інших промислів" [11], котре за кілька наступних років було суттєво доопрацьоване і з'явилося у новій розширеній редакції 9 лютого 1865 р. [12, с. 157-175]. Дія Положення розпочалася із 25 лютого1865 р.

Із деякими доповненнями воно було основою здійснення стаціонарної торгівлі до запровадження 1899 р. нової системи оподаткування.

Стрижнем Положення 1863 р. та його редакції 1865 р. була безстанова основа розподілу торгових прав. Так, відповідно до Положення 1865 р. здійснення торгової діяльності вимагало придбання спеціальних свідоцтв - купецьких (1-ї та 2-ї гільдії) або промислових (на дрібний, розвізний, розносний торг, для прикажчиків), які на відміну від попереднього періоду були доступними для всіх станів без різниці у вартості для кожного конкретного стану [12, с. 159, 160]. До пакету торгових документів входили також білети, котрі видавалися на кожний окремий торговий заклад підприємця [12, с. 160].

Свідоцтва надавали визначене коло торгових прав. Так, власник купецького свідоцтва 1-ї гільдії міг здійснювати оптові операції на території усієї держави і роздрібну торгівлю в межах повіту, де взяте свідоцтво [12, с. 162]. Власник свідоцтва 2-ї гільдії міг здійснювати тільки роздрібну торгівлю в повіті, де отримав документ [12, с. 160, 162]. За свідоцтвом на дрібний торг дозволялося здійснювати роздрібну торгівлю продуктами харчування, продукцією, виробленою домогосподарствами (наприклад, шкірами, овчинами, селянським полотном) та товарами, призначеними для широкого простонародного вжитку (простий одяг і тканини, сільськогосподарські знаряддя праці, побутова проста утварь) [12, с. 160, 163; 14, с. 57]. За свідоцтвами на розвізний і розносний торг дозволялася відповідна форма реалізації товарів поза містом [12, с. 164].

За річні свідоцтва і білети підприємець сплачував до губернської казенної палати (через повітові казначейства, думи, волосні правління) визначену державою ціну, котра й складала податок за право торгівлі. Розмір податку залежав від типу і розряду свідоцтва й від місцевості, у котрій діяв підприємець. За державною класифікацією існувало п'ять класів місцевостей. Харківська губернія мала наступний розподіл: до II класу входило м. Харків, до III - Харківський і Сумський повіти, до IV - Охтирський і Лебединський повіти, міста Богодухів, Вовчанськ, Ізюм, Слав'янськ. Всю іншу територію губернії було зараховано до V класу місцевостей [14, с. 55-56]. Такий розподіл практично незмінно існував до кінця XIX ст.

Відповідно до означеної класифікації річний податок за право здійснення торгівлі на території Харківської губернії у 1865 р. становив: для свідоцтв 1 -ї гільдії - 265 крб.(відповідний білет коштував від 10 до 25 крб.), 2-ї гільдії - від 25 до 55 крб. (білет - 5-17 крб.), для свідоцтв на дрібний торг - від 8 до 18 крб. (білет - 2-8 крб.), на розвізний торг - 15 крб., розносний - 6 крб. [14, с. 56].

Таким чином, різниця у вартості свідоцтв, а отже і торгових прав, була значною, що обумовлювало ситуацію низьких стартових можливостей, відстороненості широких підприємницьких кіл від низки товарів. Незважаючи на досить чітке розмежування у правах підприємців, закон все ж містив деякі неточності, вигідні для торгівців. Так, Положення подекуди не встановлювало жорстких характеристик товарів (особливо у сфері торгівлі продуктами