Розрахунок податкових витрат підприємців-власників різних типів свідоцтв показує, що для кожного із них зі збільшенням кількості торгових закладів рівень витрат на кожний заклад зменшувався. Тобто, за слушним зауваженням тогочасних науковців, оподаткування стаціонарної торгівлі, встановлене Положенням 1865 р., виявлялося зворотно пропорційним обсягам торгових дій [1, с. 103]. Ця фіскальна вада до певної міри була фактором, який заохочував до розширення мережі стаціонарної торгівлі.

В цілому за окресленими вище правилами невдовзі після запровадження Положення у Харківській губернії було видано 6171 торгових свідоцтв і 5485 білетів до них (див. Табл. №1).

З метою встановлення більш рівномірного розподілу податкового навантаження відповідно до обсягу торгових прав Положення 1865 р. частково або повністю звільняло від сплати податків низку торгових операцій. Так, від сплати податків повністю були звільнені безпосередні виробники сільськогосподарської та ремісничої продукції, найдрібніші торгівці, які брали участь у поширенні цієї продукції в містах, господарі та підприємці, що забезпечували поставки сировини, задіяної у внутрішньому виробництві та експорті держави [12, с. 158-159; 14, с. 54-55]. Частково податок сплачувався у разі: продажу дрібних товарів широкого вжитку із однієї не капітальної споруди типу шафи, вугла, рундука і т. п. (із платою за білет на дрібний торг); при реалізації виготовленої продукції безпосередньо із приміщення майстерні чи фабрики (зі сплатою лише за свідоцтво) [12, с. 161, 164]. Без придбання жодних торгових документів могли вести незначну роздрібну торгівлю соціально незахищені категорії населення (вдови і незаміжні дочки померлих священно-і церковно служителі, відставні й безстроково відпускні військові нижніх чинів, дружини, вдови, незаміжні дочки солдат) [12, с. 164].

Отже, режим податкового сприяння частіш за все охоплював найдрібнішу торгівлю. Це стало одним із факторів інтенсивного розширення цієї ринкової ланки на території Харківської губернії. Не відповідаючи реальному попиту таке розширення вже у 90-х роках XIX ст. подекуди призводило до зниження прибутковості означених занять [19, с. 45].

У перші ж роки після запровадження „Положення про податки" з метою збільшення податкових надходжень до закону почали вноситися зміни. Так, із 1866 р. до чотирьох була обмежена кількість торгових закладів, які могли утримуватися за одним свідоцтвом на дрібний торг [8, с. 259]. У 1870 р. подібне обмеження було застосоване щодо власників свідоцтв 2-ї гільдії (дозволена кількість крамниць обмежувалася десятьма) [6, с. 311]. Із 1881 р. такі санкції були поширені на всі типи свідоцтв. Відтепер за одним свідоцтвом 1-ї гільдії дозволялося утримувати до десяти торгових закладів, 2 - ї гільдії - до п'яти, за свідоцтвом на дрібний торг - не більше трьох. На кожний „зайвий" торговий заклад потрібно було вибирати нове свідоцтво [7, с. 754-755]. Невдовзі, у 1884 р., до одного зменшується кількість закладів, які могли утримуватися за одним свідоцтвом на дрібний торг [5, с. 235]. У Харківській губернії усі перелічені вище обмеження досить чітко позначилися на скороченні темпів розширення мережі торгових закладів власників свідоцтв першої гільдії та на дрібний торг (див. Табл. №1,2).

Крім плати за свідоцтва і білети підприємці мали щорічно відраховувати також і додаткові кошти (на земську та квартирну повинність тощо) [7, с. 754-755]. У 1884 р. всі додаткові збори були зведені й додані до вартості торгових документів, у зв'язку з чим єдиний податок на право здійснення торгівлі став вдвічі більшим. Після підвищення загального податкового тарифу у 1884 р. підприємці продовжували щороку сплачувати податки на користь земств і міст у розмірі до 15 % вартості гільдійських свідоцтв та до 10 % вартості інших торгових документів [5, с. 248].

Із середини 80-х років XIX ст. розмір податкових відрахувань підприємців почав зростати у зв'язку із запровадженням до фіскальної практики елементів податку на прибуток. З 1885 р. нові правила були поширені на власників купецьких свідоцтв, а з 1889 р. охопили також й інші торгові підприємства [13, с. 10-12;5, с. 248]. У зв'язку із цими змінами податкові витрати значних підприємців-власників купецьких свідоцтв на території Харківської губернії у 1885 р. склали близько 6 % розміру отриманого ними прибутку. Приблизно такий же рівень відрахувань гільдійські торгові підприємства зберігали і надалі [23, с. 198-199; 16, с. XLIV; 21, с. 208-209; 17, с. 284-290; 22, с. 88-89; 18, с. 22-23]. Натомість щорічні податкові витрати не гільдійських торгових підприємств із залученням до додаткового податку зросли до рівня вище 10 % від отриманих ними прибутків [21, с. 448-449; 17, с. 286, 292; 22, с. 180-181; 18, с. 23, 31].

З 1889 р. у руслі посилення податкового тиску були зняті торгові пільги із виробників. На відміну від попереднього періоду, торгівля із приміщень майстерень і фабрик була класифікована як реалізація зі спеціального торгового закладу, і таким чином підпорядкована правилам про білетний збір, від котрого раніше звільнялася [5, с. 235].

Значне підвищення податкових відрахувань, що відбулося до кінця 80-х років XIX ст. позначилося на зниженні потенційно можливих темпів розвитку торгівлі у Харківській губернії. Але на тлі об'єктивних факторів її зростання