8 червня 1898 р. було затверджено „Положення про державний промисловий податок", котре встановлювало відмінні економіко-правові умови розвитку стаціонарної торгівлі. Закон набув чинності з 1 січня 1899 р. і діяв до жовтня 1917 р. [3, с. 11; 4, с. 137; 10, с. 489-515].

Специфічною рисою нового Положення було те, що на відміну від попереднього, за одиницю оподаткування у ньому вважалося кожне торгове підприємство, а не сам власник справи. Це дозволило наблизити оподаткування торгівлі до більш об'єктивних показників її розвитку. Крім того це зняло ситуацію, коли за одним свідоцтвом вищого рівня торгівець міг утримувати більшу кількість торгових закладів, ніж підприємець-власник свідоцтва нижчого ґатунку. Таким чином, нове Положення, змінивши об'єкт оподаткування торгівлі, зробило його загальним, виключило існуючу неоднорідність розподілу торгових прав.

Загальний характер оподаткування, закладений у документі, обумовив скорочення пільгових категорій торгівлі. За новими правилами лише розвізна реалізація товарів продуктово-сировинного характеру та виробів кустарного виробництва і розносна торгівля предметами широкого простонародного вжитку були виведені із оподаткування. Жодне з інших занять де-юре не підлягало повному звільненню від податків. Але режим певного сприяння шляхом послаблення фіскального тиску для деяких видів торгівлі все ж зберігався і навіть дещо розширився. Так, як і раніше держава створювала умови податкового сприяння для дрібної торгівлі, безпосередніх виробників, посередників у обміні між містом і селом та соціально незахищених категорій торгівців. Пільги були поширені також і на суспільно-корисні торгові підприємства (народні їдальні, земські торгові заклади, що реалізували нові знаряддя, тощо) [24, с. 37-38, 81].

Обсяг торгових прав того чи іншого підприємця визначався рівнем придбаного свідоцтва. Перший розряд свідоцтв надавав право на утримання оптових закладів, трактирів і аптек зі значними обертами. Другий розряд передбачав утримання роздрібних торгових закладів, утримання трактирів і аптек із середнім рівнем прибутковості, оптових складів вина, спирту і вітчизняного тютюну, ренськових погребів з іноземними винами. До третього розряду були віднесені права на ведення роздрібної торгівлі із закладів з одним торговим приміщенням, утримання невеликих трактирів і аптек, закладів з продажу готової їжі. Четвертий розряд передбачав ведення дрібної торгівлі простими товарами широкого вжитку із невеликих приміщень, що не мали вигляду кімнати, утримання закладів з продажу готової їжі, розміщених у одному приміщенні. До п'ятого розряду були віднесені розвізна і розносна позаміська торгівля мануфактурними і галантерейними товарами [24, с. 71-73].

Нова система оподаткування зберегла елементи розмежування у правах на реалізацію того чи іншого кола товарів. Найбільш чітко вони простежувалися між першим - третім і четвертим - п'ятим розрядами свідоцтв. Але разом із тим між першим, другим, третім розрядами вони були зведені нанівець. Таким чином, Положення 1898 р. все ж зробило крок уперед у питанні створення рівних можливостей для суб'єктів торгової підприємницької діяльності, що позитивно вплинуло на динаміку і якість її розвитку на території Харківської губернії.

До позитивних сторін Положення 1898 р. слід віднести також і те, що із його запровадженням відчутно зменшився фінансовий бар'єр для розширення справи. Зокрема важливо, що податкові ставки свідоцтв на заклади третього розряду, які відкривали доступ до широкого кола торгових операцій, були цілком прийнятними для пересічних підприємців [24, с. 79].

Новий закон вніс певні корективи до класифікації місцевостей імперії. За новим розподілом у складі Харківської губернії як місцевість I класу визначалося м. Харків. До III класу були зараховані Харківський та Сумський повіти, міста Охтирка, Лебедин, Слав'янськ. Усі інші повіти потрапили до останнього, IV класу місцевостей [24, с. 68-70].

Крім сплати за свідоцтва торгові підприємства, за переліченими раніше винятками, сплачували також додаткові збори (розкладочний і процентний) у відповідності до рівня отриманих річних прибутків [24, с. 54-64].

Розміри податкових витрат торгових підприємств Харківської губернії після запровадження Положення 1898 р. носили різний характер. З аналізу податкової звітності, систематизований звід котрої маємо за 1912 р., видно, що у цьому році основний і додатковий податок сплачували до 70 % торгових підприємств губернії. Із них підприємства, котрі сплачували розкладочний додатковий податок, відраховували до казни від 8 до 17 % своїх річних прибутків. При цьому від 10 до 17 %, як правило, сплачували власники закладів другого розряду, котрі відрізнялися більшою прибутковістю. Натомість за підприємства третього розряду в середньому відраховувалося від 8 до 10 % річного прибутку. Торгові заклади із високими показниками прибутку, які сплачували крім основного, розкладочного також і процентний збір, відраховували на користь держави близько 6-7 % свого прибутку [20, с. 4, 44-45, 78, 120].

Охарактеризовані вище умови розподілу торгових прав і оподаткування, створені державою наприкінці XIX ст., у значній мірі обумовили темпи розвитку стаціонарної торгівлі у Харківській губернії. Як видно із Таблиці №1 та №3, протягом першого десятиліття XX ст. відбулося досить стрімке піднесення у середньому та дрібному торговому секторі, котрий, як зазначалося, потрапив у доволі сприятливий податковий клімат і зазнав лібералізації торгових прав. Значна оптова, розвізна і розносна торгівля продовжували розвиватися доволі усталеними темпами.

Узагальнюючи характеристику впливу економіко-правових засад організації та здійснення підприємницької діяльності на стаціонарну торгівлю Харківської губернії зазначимо на основні тенденції.

З 60-х років XIX ст. державна регламентація здійснення