Росіяни в національній політиці більшовиків в УСРР в 1920 - х роках (на прикладі Харківщини)

Арзуманова Тетяна

Питання виділення росіян в національну меншину і сприяння їх всебічному розвитку в українському соціумі стало одним із актуальних питань з часу проголошення незалежності України. Для сучасних етнополітиків, державотворців має стати в нагоді приклад вирішення проблеми з етнічними росіянами в УСРР в 20- х рр. ХХ ст., коли вперше після розпаду Російської імперії росіяни на українських землях втратили статус титульної нації, змінивши його на статус національної меншини.

Метою даної роботи став аналіз складних і суперечливих процесів в національній політиці правлячої партії більшовиків в радянській Україні щодо росіян та російськомовних громадян республіки.

Національна політики більшовиків в Україні і розвиток національних меншин в 1920-х роках достатньо висвітлена тема

в сучасній українській історіографії, однак в роботах істориків росіянам або зовсім не приділяється уваги (їх не відносять до числа національних меншин), або їх розглядають в загальному контексті національних відносин в УСРР [2, 12].

Першим кроком на шляху реалізації етнонаціональної політики більшовиків слід вважати законодавче закріплення рівноправ'я громадян УСРР різних національностей. Згідно з Конституцією УСРР в радянській республіці представники різних національностей визнавалися рівними у правах, а суперечним основним законам республіки оголошувалося «яке б не було пригнічення національних меншостей або обмеження їх рівноправності» [4, с. 14]. Таким чином були ліквідовані підстави для ганебної національної дискримінації, яка мала місце за часів царату.

Правляча партія розглядала національну політику неоднозначно: з одного боку метою більшовиків було об'єднання світового пролетаріату, не зважаючи на національні відмінності, з іншого боку - з метою закріпити власні позиції в суспільстві лідери більшовицької партії демагогічно заявляли про право народів на самовизначення, а з 1923 року розпочали політику коренізації, що в Україні отримала назву українізації. Головною метою якої було схилити українців та представників інших національних меншин на бік радянської влади, заручитися їх підтримкою.

Організація роботи з національними меншинами в УСРР проводилася Відділом національних меншин, який було утворено у квітні 1921 року з метою задоволення їх матеріальних, культурних та соціальних потреб, а з 1923 р. функції відділу перейшли до Центральної комісії у справах національних меншин при Президії ВУЦИКа.

Діяльність цих органів була спрямована на роботу з найбільш численними національними меншинами в УСРР: єврейською, німецькою, польською, болгарською, молдавською, а з 1924 року (після утворення Молдовської АСРР) замість молдавської меншини - грецькою меншиною [10, с. 24].

Таким чином, в жодних документах І половини 1920-х років росіяни не згадуються як представники національної меншини, питання про визнання статусу росіян в УСРР не набуло своєї актуальності до моменту початку реалізації політики українізації.

В середині 1920-х років, в ході масової українізації, в українських землях відбувся корінний перелом в національній політиці: набуло актуальності питання про визнання росіян національною меншиною. Цей процес відбувався досить складно, бо традиційно росіян та українців в суспільстві або ототожнювали (наприклад, під час проведення Всеросійського перепису населення 1897 р. росіяни, українці, білоруси були об'єднані в одну групу - «русские»), або вважали за досить споріднені етноси.

Лише з початком реалізації політики українізації назріла потреба вирішення проблеми захисту мовних і культурних інтересів росіян як національної меншості. І головним напрямом в роботі з росіянами під час проведення українізації правляча партія визнала забезпечення їх національних прав як національної меншини.

Росіяни в 1920-х роках складали значну частину в українському суспільстві. В цілому згідно з результатами перепису населення в 1926 році в УСРР їх частка складала 9,2 % (тобто росіяни лідирували серед інших національних меншостей. За ними найбільш численними були євреї - 5,4 %; поляки - 1,6 %; німці - 1, 3 %; молдавани - 0, 9 %; греки - 0, 4 %; болгари - 0, 3 %; білоруси - 0, 26 %; інші народи - менше 0, 01 % ) [5, с. 4].

Під час проведення перепису за респондентами зберігалося право відносити себе до будь-якої національності. Реєстратор повинен був заносити відповіді в анкету без жодних коментарів та перевірок. Лише за умови, що респондент не міг визначити власну національність, опитувач питав про національність матері, яка і записувалась як національність респондента.

В інструкціях статистичному персоналу роз'яснювалося, що на Україні треба особливо уважно ставитися до відповідей респондентів щодо їх національної самоідентифікації. Ці доповнення українського тексту інструкції порівняльно до загальносоюзного мали на меті максимальне відокремлення трьох національностей - росіян, білорусів, українців. Бо в Україні було дуже поширено вживати термін «руський» в значенні сукупності трьох національностей - українців, росіян (москалів, великоросів), білорусів. Наприклад, в матеріалах перепису 1897 року група «росіяни» ділилася на підгрупи: великороси, малороси, білоруси і протиставлялася іншим «неросійським» народам, що мешкали в імперії.

В інструкції 1926 року значилося, що термін «руський» треба вживати лише в одному стислому його значенні, руський - росіянин: «Росіянин» (великорос) вважається за те саме, що і «руський» і в особистих картках записується «руський» [5, с. Х].

Згідно результатам перепису 1926 року в Слобідській Україні (межі якої частково співпадали з кордонами Харківської губернії) кількість росіян була