Таким чином, навчання у народних школах отримувало виражене практичне спрямування, крім того, головним завданням освіти тепер стало не просто надання «первісних корисних знань», а «вироблення в учнів навичок самостійної розумової роботи,... виховання у дусі високих моральних норм та громадянських почуттів» [24, с. 6].

Невід'ємною і однією з найважливіших складових системи освіти є педагогічні кадри. Запровадження обов'язкового навчання вимагало не тільки простого збільшення кількості народних учителів, а створення умов для формування якісного викладацького складу. Головним постачальником осіб з середньою педагогічною освітою для земських шкіл Харківщини була Вовчанська учительська семінарія, заснована у 1875 році. Поступово через невпинне зростання кількості шкіл частка випускників цього навчального закладу серед сукупності учителів губернії зменшувалась і у 1912 році складала менше чверті [7, 1913 - с. 143]. Решта викладачів, що працювали у земських школах, не мали педагогічної освіти, більшість з них були випускниками гімназій та інших середніх навчальних закладів. Для підвищення майстерності вчителів, ознайомлення їх з новітніми розробками у галузі теорії та методики викладання у початковій школі Харківське губернське земство з 1870-х років майже щорічно проводило літні педагогічні курси. Це сприяло покращенню якості освіти, що надавалось у земських школах. Під час запровадження обов'язкового навчання та збільшення кількості робочих місць у галузі початкової освіти важливість педагогічних курсів зросла. Однак вони, продемонструвавши свою високу ефективність як інструмента підвищення кваліфікації учительських кадрів, не могли самостійно вирішити проблеми професійної підготовки учителів. Дуже гостро постало питання розширення мережі закладів, що надавали б педагогічну освіту. Тому 28 листопада 1908 року земство надіслало клопотання до Міністерства народної освіти про відкриття у Харківській губернії жіночої учительської семінарії з чотирирічним курсом навчання [7, 1913 - с. 42]. Дану пропозицію не було розглянуто, а от клопотання 1910 року про заснування семінарій у Старобільскому, Охтирському та Харківському повітах отримали повну підтримку уряду [4, Ф. 304, Оп. 1, Спр. 2999 - арк. 155]. Урочисте відкриття цих закладів було приурочено до трьохсотрічного ювілею імператорського дому Романових. У трьох нових семінаріях мало навчатись 99 земських стипендіатів, щорічний випуск становив 33 дипломованих спеціалісти [7, 1913 - с. 46]. У 1910 році губернські земські збори проголосували за відкриття у Харкові постійних учительських курсів для осіб із середньою освітою, щорічний випуск яких мав становити близько 250 чоловік [7, 1911 - с. 7].

Очевидно, що місцеве самоврядування Харківської губернії розгорнуло активну діяльність у справі забезпечення народних шкіл педагогічними кадрами в умовах запровадження обов'язкового навчання. Уряд теж розумів всю важливість цієї проблеми і підтримував ініціативу земств. Однак, одного цього було замало. Тому ще одним напрямком діяльності уряду і земства на початку ХХ століття стало підвищення соціального статусу народного вчителя.

Протягом другої половини ХІХ - початку ХХ століття держава не брала на себе жодних матеріальних та соціальних зобов'язань щодо земських учителів. Утримання сільських педагогів здійснювалось силами і коштами земських установ. В цілому учительська діяльність оплачувалась не дуже високо, між різними повітами однієї губернії існували відмінності в умовах праці та нарахуванні заробітної плати. Це призводило до високого рівня плинності кадрів і негативно впливало на навчальний процес. Тому одним із перших заходів уряду після проголошення курсу на загальну початкову освіту став перехід до системи державної оплати праці народних учителів. У 1907 році на законодавчому рівні було встановлено мінімальний розмір заробітної плати - 300 рублів, наступного року ця сума була підвищена ще на 60 рублів [25, с. V]. Крім того, держава використовувала засоби заохочення педагогів: за дванадцять років сумлінної служби народний учитель мав отримувати права чиновника 14 класу, з 1907 року було заведено практику нагородження кращих учителів золотими та срібними медалями «За старанність» [32, с. 103].

Законом від 3 червня 1908 року держава звільнила земства та сільські громади від обов'язку оплачувати працю вчителів. Однак, Харківське губернське та повітові земства намагались по можливості