Проблеми середньоазійської археології у працях О. І. Тереножкіна

Гречишкіна Марія

В 2007 році виповнилося 100 років від дня народження Олексія Івановича Тереножкіна - видатного археолога, доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки, лауреата Державної премії УРСР, фундатора київської школи спеціалістів у галузі археології раннього залізного віку.

Сьогодні внесок Олексія Івановича в археологічну науку тільки починає осмислюватися. Протягом останніх років значну увагу наукової спільноти було приділено його дослідженням в Україні, у той час, як дослідницька діяльність вченого у Середній Азії і на сьогоднішній день залишається маловідомою та малодослідженою. Залишений вченим чималий обсяг фактичного і аналітичного матеріалу потребує історичного переосмислення наукових досягнень дослідника у царині археологічного вивчення стародавньої історії України та країн Середньої Азії.

Слід зазначити, що не усі джерела для вивчення цього питання є доступними - значна частина зберігається у архівах та бібліотеках Узбекистану, Казахстану, Киргизії тощо. Вивчення оцінок сучасних дослідників стосовно наукової спадщини Олексія Івановича у галузі археології Середньої Азії, на жаль, не можна вважати повним через невелику кількість літератури з цього питання, що представлена в Україні.

В Україні науковій діяльності Олексія Івановича Тереножкіна присвячено низку статей. Однак повного дослідження стосовно діяльності науковця на теренах Середньої Азії немає. Тільки недавно С. А. Скорий почав приділяти цій тематиці увагу, однак, у своїх статтях він не використовує наукові статті вченого, що присвячені питанням археології Середньої Азії [4]. О. М. Іневаткіна, у своїй статті, освітлює лише дослідження науковця у Самарканді [3].

Тому, завдання, які ставив перед собою автор статті є виокремлення основних проблем, що свого часу цікавили Тереножкіна Олексія Івановича та ознайомлення з оцінками сучасних дослідників наукової спадщини вченого.

О. І. Тереножкін народився 26 листопада 1907 року у м. Ніколаєвськ Саратовської губернії, де й навчався у середній школи. У 1926 році він вступив на археологічне відділення Вищих курсів краєзнавства в м. Самарі й продовжив освіту на історико-археологічному відділенні етнологічного факультету Московського університету, випускником якого став у 1930 році. Науковими керівниками Олексія Івановича були В. В. Гольдмстен, В. О. Городцов, у цей період він познайомився з Б. М. Граковим [4, с. 3].

Ще у студентські роки майбутній науковець захопився археологією Середньої Азії: «Проведя детство и юношество в Заволжье, в пограничье между Европой и Азией, в университете обратился к археологии Средней Азии, увлечение которой составило многое в моей жизни.» [4, с. 4].

Необхідно відмітити, що у період з 20-х - поч. 30-х років ХХ ст. середньоазійський регіон був мало дослідженим вченими-археологами, що з одного боку пояснюється величезною територією з доволі важкими кліматичними умовами, а з іншого - давня історія Середньої Азії мізерно висвітлена у письмових джерелах. Свідоцтва про історичні події з IV ст. до н. е. по VII ст. н. е. наука могла отримати лише зі сторонніх для цього регіону джерел - творів чужоземних авторів, у яких народи домусульманської Середньої Азії виглядали як об'єкт безкінечних завоювань [18, с. 7 - 8]. Виходячи з цього, єдиним джерелом, яке б містило в собі найбільш об'єктивну інформацію про вказаний період середньоазійської історії, є дані археологічних досліджень.

О. І. Тереножкін опинився в рядах «першого ешелону» вчених, які системно займалися вивченням старожитностей Середньої Азії. Слід відмітити, що коло питань, які у різні періоди цікавили дослідника є доволі широким. Тому, на наш погляд, можна виділити найбільш цікаві: по-перше - визначення вченим пріоритетних місць польових досліджень, що було найбільш актуальним для того періоду, по-друге - вивчення археологічних пам'яток (архітектури, могильників, тощо); по-третє - історія гончарного виробництва народів, які були мешканцями цього регіону у давнину; учетверте - питання мистецтва доарабського Хорезму; уп'яте - історико-культурна періодизація окремих регіонів.

Першим практичним досвідом вченого, згідно з його щоденником, була археологічна експедиція по р. Самарі та р. Кінешмо у 1926 році [2, с. 14]. Улітку 1929 року вчений брав участь у археологічній експедиції по р. Чу від Московського антропологічного інституту. Основною метою було дослідження курганних поховань. Частиною вчених вони були співвіднесені з усунями. Однак таке однозначне тлумачення етнічної приналежності викликало критику в О. І. Тереножкіна. У цьому році у долині Чу він знайшов поселення усунського часу Аламедин, розширивши цим коло досліджуваних пам'ятників [5, с. 73]. У 1936 році брав участь в експедиції під керівництвом О. Н. Бернштама, під час якої на руїнах Тараза, що розташовані на місці сучасного міста Джамбула, було відкрито культурний шар Х - ХІІ ст. З 1937 по 1939 роки Олексій Іванович був науковим співробітником Хорезмської експедиції. В 1937 році об'єктом свого дослідження він обрав пустельні райони правобережжя Амудар'ї, які більшість вважали безперспективними. Однак, у ході розвідок, учений знайшов чисельні розвалини стародавніх міст, фортець, садиб, котрі відносилися до різних історичних епох. Пізніше, 11 років потому, С. П. Толстов назве цей регіон «страной тысячи городов» [17]. Одним з головних результатів, окрім відкриття таких, у майбутньому відомих пам'ятників як Аяз-кала, Беркут-кала, Піль-кала тощо, було складання вченим першої характеристики пам'ятників піздньоафригідського часу (VII-VIII ст. н. е.), особливо відмічався зібраний науковцем нумізматичний матеріал афригідського Хорезму, який дозволив