РЕФЕРАТ

на тему:

Демократичні перетворення та формування і розвиток громадянського суспільства.

План

1. Демократичні перетворення та формування і розвиток громадянського суспільства.

2. Список літератури

З 1990 р. в Україні почався новий етап демократизації і розмежування політичних сил. У цей період почали утворюватися нові політичні партії та громадсько-політичні організації. У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета діяльності якої — Українська незалежна соборна (об'єднана) держава. Очолив УРП відомий правозахисник Л. Лук'яненко. У травні 1992 р. від УРП відкололось її радикальне крило й утворило нову партію на чолі зі С. Хмарою. Головою УРП, яка проголосила себе центристською партією, замість Л. Лук'яненка, призначеного послом України в Канаді, обрали М. Гориня.

З найрішучішого крила КПРС було утворено Партію демократичного відродження України. У 1991 р. виникла також Конституційно-демократична партія, яка виступила за поміркований підхід до реформування радянської політичної системи, за приватну власність на засоби виробництва тощо. Активізували діяльність Демократична партія України (ДПУ), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених України, яка утворилася з асоціації "Зелений світ", Соціал-демократична партія та ін. У тому ж 1991 р. колишні компартійні функціонери провели установчий з'їзд нової партії, назвавши її Соціалістичною партією України (СПУ), яку очолив О. Мороз. Трохи пізніше відновила свою діяльність Компартія України — її лідером став П. Симоненко.

Активізувалася і молодь, яка служила в збройних силах, особливо офіцерство. У липні 1991 р. відбувся перший з'їзд офіцерів — громадян України. З'їзд утворив Спілку офіцерів України (СОУ), яка обрала головою В. Мартиросяна. Вже в початковий період Спілка офіцерів України заявила про себе як про серйозну, впливову громадську організацію, яка боролася за гласність і демократію, захищала інтереси офіцерів України та їхніх сімей.

З метою дійовішого впливу на життя країни низка політичних партій (разом з діловими колами) у 1992 р. заснували об'єднання демократичних сил "Нова Україна". Виник антиімперський, антикомуністичний блок. Процес утворення нових партій триває. Більшість із них стабільного місця в політичній структурі суспільства ще не зайняли. Закон "Про громадські організації" регламентує діяльність партійних інститутів у суспільстві. Проте нечисленність нових партій, загальні програмні орієнтири, відсутність достатньої матеріальної бази та бодай однієї-двох сильних альтернативних партій дозволяють зробити висновок, що нині багатопартійна система в Україні має здебільшого декларативний характер. Реальна система політичного плюралізму" де за владу борються правлячі й опозиційні партії, які взаємодіють і врівноважують одна одну з допомогою інших громадських організацій, для України ще не стала реальністю. Єдино можливий шлях до реальної багатопартійної системи — формування з опозиції широкого блоку демократичних сил.

Новий час поставив перед суспільством нові завдання: демонтаж тоталітарних політичних структур і творення правової демократичної держави; трансформація централізованої державної економіки на багатоукладну ринкову, зорієнтовану на соціальні потреби людей; національне відродження і оздоровлення міжнаціональних взаємин в Україні; встановлення рівноправних стосунків з далекими і близькими сусідами. Вирішення цих завдань — необхідна передумова подальшого поступального розвитку України, її перетворення на сучасну європейську державу. Мова йде про докорінний злам усіх суспільних структур, перехід від одного політичного і соціально-економічного стану суспільства до принципово нового.

Перетворення таких масштабів і глибини називають революціями. Історія розпорядилася так, що в Україні ці перетворення відбуваються мирним шляхом. Це найгуманніший з усіх можливих шляхів, але його наслідком стало складне і тривале співіснування старого і нового. Ця обставина диктує необхідність загальногромадянської злагоди та згуртування, відмови від вузькогрупових інтересів заради всенародних. Вирішальне значення при цьому повинен мати послідовний курс на докорінні, фундаментальні реформи з урахуванням реальних інтересів та потреб співгромадян, їхніх уподобань, звичаїв, традицій, прагнення дотримання соціальної справедливості. Політична незгода, вузькопартійний егоїзм, гостра боротьба різних течій затримують просування вперед, створюють можливість регресивних явищ, а в результаті — загальнонаціональної катастрофи і втрати незалежності.

Від того, чи усвідомлять цю істину головні соціальні групи й політичні сили, залежить успіх чи невдача на складному і тернистому шляху подолання старого і віджилого, утвердження сучасного, збереження перспективи на майбутнє.

За умов незалежності України стала абсолютно очевидною необхідність розробити і прийняти нову Конституцію України. Але відсутність злагоди в суспільстві негативно позначилася на конституційному процесі. І це закономірно, адже йшлося про те, кому буде належати в Україні влада.

Конституційний процес розгорнувся ще в 1990 р. Восени Верховна Рада утворила Конституційну комісію, яка у травні 1991 р. представила парламентові для обговорення концепцію Основного Закону України. Ключові положення концепції, ухвалені більшістю Конституційної комісії, такі: тип держави — президентська республіка зі всенародними виборами президента; поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову; місцеві ради виконують функції органів місцевого самоврядування, а обласні ради замінюються органами президентської адміністрації; професійний парламент — депутати, обрані на багатопартійній основі з вільними, тобто незалежними від наказів виборців мандатами депутатів-законодавців; незалежність суддів тощо.

Цей проект враховував багатовіковий досвід розвитку демократії на Заході й виходив з необхідності утвердження твердої контрольованої влади в Україні, де її брак вів до розвалу всієї системи управління. Демократично обраний президент, який має, з одного боку, серйозну противагу в особі демократичного парламенту, а з іншого — необхідні важелі для здійснення влади, міг би налагодити ефективне управління республікою, втілення в життя законів.

Але ця концепція, підтримана поміркованою опозицією і комуністами-центристами, наштовхнулася на різку критику представників обох крайніх флангів у Верховній Раді. Багатьом комуністам дуже не сподобалося вилучення з назви республіки слів "радянська" і "соціалістична", хоч майже ніде у світі у назвах держав не фігурують ідеологічні терміни, тим більше такі, що відображають мрії чи ідеали. Виступили вони і проти професійного законодавчого органу, в якому депутати будуть розробляти закони, а не виконувати конкретні "накази" виборців, чим у країнах з розвинутою демократією повинна займатися місцева влада.

Та найбільший протест комуністів викликала неминуча з введенням президентства ліквідація всевладдя рад, що вони розцінили як замах на "завоювання Жовтня". Це було дивно чути від комуністів, адже не хто інший, як більшовики у свій час ліквідували повновладдя багатопартійних рад, зробивши їх прикриттям своєї партійної диктатури.

Проти твердої президентської влади виступили також націонал-радикали, депутати Верховної Ради УРСР. Президент може суттєво обмежити їхні дії, особливо тоді, коли вони будуть виходити за рамки Конституції України.

Спільними зусиллями "лівих" і "правих" концепція Конституції у деяких найважливіших питаннях була змінена. Наприклад, вирішено зберегти обласні ради. Але на цьому боротьба не припинилася. Лише у липні 1992 р. проект Основного Закону був готовий до обговорення в парламенті і серед широких кіл громадськості.

Але вже перші експертизи проекту показали його недосконалість, невідповідність найкращим зразкам світового конституційного досвіду. По-різному оцінювали його представники різних політичних партій, вчені, урядовці, керівники промисловості й сільського господарства.

Отож, Конституційна комісія продовжила роботу над документом. Однак ця робота призупинилася в жовтні 1993 р. Верховна Рада потрапила в патову ситуацію. Частина депутатів наполегливо домагалася збереження радянської системи, інші прагнули до парламентської, президентської чи президентсько-парламентської. Кожна група прагнула закріпити свою позицію в новій Конституції і відмовлялася від поступок. У результаті залишилася чинною стара, прийнята ще в 1978 р., Конституція УРСР, до якої було внесено багато поправок і змін, що іноді суперечили одна одній і вносили неорганізованість у законодавчий процес.

Різні варіанти проекту обговорювали в Інституті держави і права АН України, інших науково-дослідних установах правничого профілю. Комісія залучила до експертизи проектів провідних спеціалістів конституційного права. Після публікації проектів для широкого обговорення до Конституційної комісії надійшли десятки тисяч поправок і доповнень.

Найскладнішою виявилася проблема розподілу владних повноважень між Верховною Радою і Президентом України. Більшість депутатів парламенту не бажала передавати Президентові виконавчу владу в повному обсязі. Через це конституційний процес зайшов у глухий кут. Чинною залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесли більше двох сотень поправок. Поправки іноді суперечили первинному текстові або статтям, і Основний Закон не виконував достатньою мірою своєї головної ролі — забезпечувати стабільність політичного життя.

Напередодні президентських виборів, у червні 1994 р., Л. Кравчук висунув, а парламент затвердив кандидатуру В. Масола на посаду прем'єр-міністра. З ініціативи новообраного Президента Л. Кучми 19 липня була опублікована спільна заява Л. Кучми, О. Мороза і В. Масола, в якій проголошувалася готовність керівників двох гілок влади дотримуватися чинної Конституції і змінювати її положення тільки з доброї волі обох сторін. Тобто вони зобов'язувалися розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

У вересні 1994 р. була утворена нова Конституційна комісія, співголовами якої затверджувалися Президент України і голова Верховної Ради. Відновилася рутинна робота над текстом Конституції.

Тоді Л. Кучма зробив рішучий крок: вніс до Верховної Ради проект конституційного закону "Про державну владу та місцеве самоврядування". Проект містив конкретні