Серед претендентів лівого спрямування безсумнівним лідером був О. Мороз. Проте вже на старті кампанії йому завдав відчутного удару О. Ткаченко: за безпосередньою вказівкою останнього СелПУ вийшла з Лівого центру. О. Мороз пробував чинити опір, але 9 грудня 1998 р. Конституційний суд визнав неконституційними зміни до регламенту, що забороняли утворення фракцій партіям, які не здолали чотирьохвідсоткового бар'єру.

Як очікувалося, перший тур не виявив переможця, що спромігся б набрати понад половину голосів виборців. Два суперники далеко випередили всіх інших. Л. Кучма набрав 36,49 % голосів, а П. Симоненко — 22,24 %. Незважаючи на природну харизму лідера прогресивних соціалістів Н. Вітренко, О. Мороз посів трете місце серед претендентів (11,29 % голосів). Проте він далеко відстав не тільки від чинного Президента, але й від основного суперника з лівого табору.

Вирішальна проба сил 14 листопада 1999 р. мало кого залишила байдужим. Якщо у першому турі взяли участь 70,2 % виборців, то в другому — 74,9 %, тобто на 2 млн осіб більше.

Леонід Кучма переконливо переміг лідера Комуністичної партії. За нього проголосували 15,87 млн виборців або 56,25 % тих, хто брав участь у голосуванні. За Петра Симоненка проголосували 10,67 млн виборців з 28,2 млн або 7,8 %.

У ході передвиборчої кампанії Л. Кучма заявляв, що звернеться до народу з питанням про довіру Верховній Раді й з пропозиціями внести до чинної Конституції низку поправок, які сприяли б утворенню парламентської більшості та конструктивному співробітництву Президента і прем'єр-міністра з Верховною Радою. Після переобрання він видав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. На референдум глава держави виніс шість питань:—

про недовіру Верховній Раді 14-го скликання і внесення відповідних змін до Конституції;—

про право розпуску Верховної Ради Президентом, якщо вона протягом місяця не зможе утворити парламентську більшість або протягом трьох місяців не зможе затвердити бюджет, поданий урядом;—

про скасування депутатської недоторканності;—

про зменшення кількості депутатів з 450 до 300;—

про заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів;—

про прийняття нової Конституції на референдумі.

Паралельно з опрацюванням указу про референдум глава держави розпочав наступ на парламент. Деморалізовані поразкою ліві партії все-таки не погодилися на те, щоб передбачене Конституцією формування нового уряду знову було доручене давньому соратникові Президента В. Пустовойтенку. Однак 23 грудня Верховна Рада великою кількістю голосів (296) дала згоду на призначення іншої кандидатури, яку запропонував Л. Кучма — Голови Національного банку України В. Ющенка.

Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. референдуму показала, що палітра політичного життя після президентських виборів стала різноманітнішою. Тобто відбувалося протистояння пропрезидентських і проурядових фракцій у Верховній Раді. Яскравим показником розбіжностей всередині виконавчої влади стало призначення голови фракції "Батьківщина" Ю. Тимошенко на ключову посаду в уряді проти волі Президента. Та розбіжності між Л. Кучмою і В. Ющенком не мали особистісного характеру, а йшлося про різне бачення економічного поступу, що й призвело до відставки прем'єра.

Розмежування правих фракцій парламенту на пропрезидентські і проурядові було пов'язане з ініційованим Президентом референдумом. Фракції, які боялися надмірного посилення президентської влади після впровадження результатів референдуму в політичне життя, шукали собі союзника в особі прем'єр-міністра.

Як стверджує С. Кульчицький, парламент роками гальмував ринкові реформи. Менталітет і соціальна структура українського суспільства змінювалися надто повільно. Являючи собою віддзеркалення суспільства, Верховна Рада спочатку була опанована лівими фракціями, які закликали повернутися у міфічне минуле. Потім практично без переходу і навіть з тим же складом депутатів у ній почали зміцнюватися олігархічні фракції.

Процес демократичного розвитку в Україні особливо виявився на виборах до парламенту та органів місцевого самоврядування 31 березня 2002 р. Реакція міжнародних спостерігачів на хід голосування загалом була позитивною. Як зазначила 1 квітня 2002 р. у своїй заяві міжнародна місія спостереження за виборами, до складу якої входять представники від Парламентської асамблеї ОБСЄ, Бюро демократичних інституцій та прав людини ОБСЄ, РЄ та Європейського парламенту, парламентські вибори в Україні наближаються до міжнародних стандартів. "Виборчий процес став прозорішим, але необхідно докласти зусиль для підвищення громадської довіри до результатів виборів", — зазначив Брюс Джордж, віце-президент ПА ОБСЄ та спеціальний координатор з питань українських парламентських виборів. Позитивним аспектом стали, як зазначили міжнародні спостерігачі, нове та вдосконалене виборче законодавство, ефективна централізована робота виборчих установ та добре представлений спектр 33 політичних партій і виборчих блоків, які висунули понад 7 тис. кандидатів. Засоби масової інформації здебільшого забезпечили кандидатам та партіям доступ до виборців шляхом проведення теледебатів, надання безкоштовного ефіру та платної політичної реклами.

Керівник громадської організації "Комітет виборців України" І. Попов заявив 1 квітня 2002 р., що "вибори відбулися на адекватній нормативно-правовій базі". Попереднім висновком Комітету може бути те, що "результати виборів відповідають волевиявленню громадян".

Міжнародні спостерігачі від СНД вважають, що вибори були проведені виборчими комісіями відповідно до національного виборчого законодавства і визнають ці вибори демократичними й легітимними.

Вибори відбувалися за самої активної ролі громадськості та кандидатів у депутати. До складу дільничних комісій входили представники різних політичних сил, що практично унеможливлює будь-яку фальсифікацію результатів виборів. За процесом голосування і підбиття підсумків стежили близько 900 тис. офіційних спостерігачів, у тому числі 944 міжнародних спостерігачі з 49 країн, які представляли 60 організацій. Найбільше їх було з Росії — 203 особи, а також США — 157 осіб. Окрім того, Польща направила 86 спостерігачів, Білорусія — 57, Великобританія — 46, Латвія — 32, Молдова — 24, Німеччина — 23, Нідерланди — 22, Франція — 21, Іспанія — 18, Азербайджан — 17, Румунія і Чехія — по 16, Швеція і Вірменія — по 12, Литва — 11, Італія, Грузія і Люксембург — по 10.

Із понад 33 тис. виборчих дільниць 90 були організовані при закордонних представництвах України, 127 — на суднах, 151 — в пенітенціарних (медичних) закладах. В усіх цих установах вибори відбулися організовано й відповідно до чинного законодавства держави.

Треті в історії незалежної України парламентські вибори відбувалися в переломний для України період. Оскільки аналіз фактичної Конституції України дозволяє вважати, що основною в політичній системі нашої держави є посада Президента, то найвищі ставки робитимуться саме на наступних президентських виборах. Людина, яка їх виграє (і, звісно, її найближче оточення), визначатиме основні напрямки руху нашої держави в найближче десятиліття.

Бдруге в Україні вибори до Верховної Ради проводилися за змішаною — мажоритарно-пропорційною — системою. Незважаючи на спільні спроби низки депутатських фракцій, передусім СДПУ(о) та КПУ, запровадити в країні суто пропорційну систему або хоча б змінити співвідношення в змішаній не на користь мажоритарної, кількість депутатів, які обиралися в мажоритарних та багатомандатному округах залишилася незмінною — по 225 осіб.

Небажання Президента підписувати закон про вибори депутатів на пропорційній основі було прямо пропорційним зворотному прагненню низки парламентських фракцій. Очевидно, тверезо зваживши всі аргументи "за" та "проти", глава держави дійшов висновку, що насправді єдиний, хто виграє від запровадження пропорційних виборів — це кандидат від компартії. Відповідно закон "ветувався" доти, доки Верховна Рада не ухвалила його в компромісному варіанті.

Цікаво, що прогноз щодо "червоної загрози" та "молдовського варіанту" не справдився: на виборах-2002 комуністи не здобули гаданої переваги, але й не здали позицій. Якщо суспільство не зазнає соціально-економічних потрясінь, а КПУ не спроможеться реалізувати нову стратегію залучення симпатиків, сценарій "червоного реваншу" буде остаточно відкладено на полицю як "нереалізований".

Невдачею закінчилися і спроби зменшити загальну кількість народних депутатів України до 300 осіб, здійснені оточенням Президента задля "імплементації результатів загальноукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року".

Таким чином, основні параметри виборів до парламенту — кількість депутатів та спосіб їх обрання — залишилися на цих виборах такими ж, як і на попередніх. Проте, на думку значної кількості фахівців з міжнародного та українського виборчого законодавства, в українському виборчому законодавстві спостерігається суттєвий прогрес. Суспільство отримало значні важелі для контролю за ходом виборів, досконалішими і прозорішими стали процедури голосування, підрахунку голосів, передвиборчої агітації тощо.

В середньому у виборчі списки політичних партій і блоків було внесено 77 % чоловіків і 23 % жінок. 9 % кандидатів мали вік 21—29 років, 49 % — 30—49 років і 42 % — 50 і більше років. Крім того, 86 % кандидатів у депутати мали вищу освіту. Диспропорція за статевою ознакою у Верховній Раді не зменшилася порівняно з парламентом попереднього скликання; у виборчих списках партій, що подолали чотирьохвідсотковий бар'єр, частка чоловіків становила близько 90 %. Зокрема, в списку блоку "Наша Україна" чоловіків було 90 %, Компартії України — 86 %, Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) — 87 %, блоку "За єдину Україну" — 92 %.