Характерною тенденцією минулих виборів слід вважати те, що найчисленнішою групою в партійних списках є підприємці. Частка підприємців у виборчих списках у середньому становила 20 %. Кількість підприємців сягала 50 % у списку Всеукраїнської партії трудящих і 46 % — у списку "Команди озимого покоління". Водночас у списку блоку Наталії Вітренко підприємців було З % , а в списку Компартії — 5 %.

Другою за чисельністю групою є партійні кадри. В середньому у списках партій вони становили 9 %. У той же час у списку блоку Н. Вітренко нараховувалось 22 % партійних активістів, у КПУ — 19 %, у Соцпартії України — 17 %. У списку Всеукраїнського об'єднання "Жінки за майбутнє" партійних активістів було всього 1 %.

Аналіз партійних передвиборчих списків свідчить, що 6 % спис-ковиків становили депутати Верховної Ради України чи Верховної Ради Криму. Зокрема, у списках Компартії таких було 33 %, у списку блоку Наталії Вітренко — 22 %, у списку блоку Віктора Ющенка "Наша Україна" — 18 % . Водночас народні депутати не були представлені в списках 11 партій і блоків. Крім того, в середньому 92 % кандидатів у депутати, внесених у списки, мали партійні квитки.

Крім того, в середньому кожен четвертий зареєстрований ЦВК кандидат у народні депутати в багатомандатному окрузі жив у Києві, 45 % — в обласних центрах, 25 % — у містах і селищах міського типу, 5 % — у селах.

Однак прийшов день виборів. Усього в списки виборців було внесено 35 519 803 осіб, з них, заданими ЦВК, за партії та блоки проголосувало 24 332 698 осіб, або 69,66 % виборців. У багатомандатному окрузі участь у голосуванні взяли 24 716 427 осіб, визнані недійсними 912 644 бюлетені. В одномандатних округах в голосуванні взяли участь 24 759 022 осіб, визнані недійсними 1 318 517 бюлетенів.

З 399 народних депутатів, які балотувались до нового парламенту, на виборах перемогли 185.

Отож, парламент суттєво оновився. Однак здебільшого це оновлення відбулося за рахунок його поповнення представниками виконавчої влади та бізнесової еліти — кіл, і до цього близьких до розробки, прийняття і впровадження рішень.

Кількість жінок у парламенті знизилась з 36 до 20 — жінки так і не спромоглися використати свою чисельну перевагу, традиційно голосуючи за чоловіків.

Окремо слід згадати непідготовленість (можливо, свідому) багатьох виборчих дільниць до прийому великої кількості виборців — в результаті, за численними відгуками очевидців, багато громадян (насамперед молоді) так і не встигли зробити свій вибір. Щоправда, якщо це був свідомий крок влади, "партії влади** тільки програли. Адже більшість виборців, що йшли принципово віддавати свій голос опозиціонерам, сприйняли черги на дільницях як прояв тиску і вистояли до кінця. ТІ ж, хто збирався голосувати "як треба**, відповідно мали набагато нижчу мотивацію витрачати час у черзі.

Загалом результати виборів засвідчили правильність загального прогнозу: використання важелів адмінресурсу ефективніше здійснювати в мажоритарних округах, ніж щодо партійних списків. І, якщо справдяться передбачення щодо проведення наступних парламентських виборів за суто пропорційною системою, прихильникам адмінресурсу доведеться виявити ще більше винахідливості.

Втім, великою мірою такий досвід використання адмінресурсу мав позитивний ефект. В Україні остаточно визначена партія влади — блок "За єдину Україну", в якому сконцентрувався майже весь адміністративний ресурс держави.

У медіа-просторі найактивніше себе виявляли СДПУ(о), "За єдину Україну" (із зрозумілих причин), Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко, які, незважаючи на власні запевнення у недоступності для них більшості ЗМІ, за результатами медіа-моніторингу виявилися лідерами за кількістю згадувань.

Найбільше постраждали у цій виборчій кампанії ті, проти яких системно працювала потужна пропагандистська машина. Це, передусім, блок Тимошенко. Систематична агітація проти ВЮТ велася насамперед з використанням державних ЗМІ. Постраждала й "Наша Україна". Якщо підрахувати загальну кількість компро-мату, саме цей блок найбільше потерпав від нападок, що, утім, не завадило йому набрати найбільше голосів виборців у загальнодержавному багатомандатному окрузі.

Після оголошення результатів виборів, в яких не було здобуто вирішальної перемоги жодною зі сторін, основним питанням став розподіл впливових посад у новому парламенті. До моменту першого засідання новообраної Верховної Ради 15 травня 2002 р. було сформовано фракції, які трохи по-іншому (порівняно з результатами виборів) відобразили електоральну реальність (дані подано з урахуванням переходів депутатів у інші фракції в ході й за результатами виборів голови ВР):

фракція "Єдина Україна" — 182 депутати; фракція "Наша Україна" — 111 депутатів; фракція комуністів — 63 депутати;

фракція Соціал-демократичної партії України (о) — ЗО депутатів;

фракція "Блоку Юлії Тимошенко" — 23 депутати; фракція Соціалістичної партії України — 21 депутат; позафракційні — 17 депутатів.

Перші місяці роботи Верховної Ради показали, що працює вона з непостійним успіхом: керівництво парламентом потрапило до рук "Єдиної України" та СДПУ(о), але розподіл комітетів був досить компромісним. Замість очікуваного "ситуативного мегаальянсу" "Нашої України" та "Єдиної України" виникла пара "партії влади" ("Єдина Україна" та СДПУ(о)) і не менш ситуативна "четвірка" ("Наша Україна", КПУ, БЮТ та СПУ), партнери у якій не вельми довіряють одне одному.

Втім, фракція "Наша Україна" виявилася стійкішою, ніж пророкувалося: очевидно, спрацьовує фактор очікувань виборів-2004. У стані ж "партії влади" переважають тактичні міркування.

Ось чому майже відразу після поділу комітетів на основі фракції "Єдина Україна" було створено такі групи та фракції: група "Демократичні ініціативи" — 16 депутатів; група "Народовладдя" — 17 депутатів, фракція союзу праці і капіталу політичних партій "Промисловців і підприємців України" та "Трудової України" — 38 депутатів. Група "Аграрії України" об'єднала 16 депутатів; фракція Народно-демократичної партії — 18 депутатів; фракція "Регіони України" — 35 депутатів; група "Європейський вибір" — 15 депутатів.

Проблеми розвитку політичної системи в Україні. У серпні 2002 р., а потім у березні 2003 р. у зверненні до українського народу Президент України виступив з ініціативою проведення суттєвої реформи політичної системи України.

Основними напрямками цієї політичної реформи мають стати:—

перетворення України на парламентсько-президентську республіку;—

реформування системи виборчого законодавства, яке має відповідати потребам парламентсько-президентської системи.

У контексті сказаного це означає запровадження суто пропорційної системи виборів так званого європейського зразка; проведення адміністративно-територіальної реформи та посилення місцевого самоврядування.

Останні дві тези, вочевидь, потребуватимуть подальших роз'яснень глави держави, оскільки вони не цілком були розкриті у згаданому зверненні. Основною, без сумніву, є теза Президента щодо перетворення України на т. зв. парламентсько-президентську республіку. Перехід до парламентсько-президентської республіки, як випливає з тексту звернення, передбачає:—

проведення виборів до парламенту за пропорційною системою;—

формування "сталої парламентської більшості";—

формування коаліційного уряду, який спиратиметься на "сталу парламентську більшість", що "несе відповідальність за його роботу". У свою чергу, "уряд разом із більшістю реалізує свою економічну політику і несе відповідальність за цю політику перед народом".

І хоча деякі аналітики передбачали, що напередодні запланованої на 16 вересня а потім на 9 березня акції "Повстань, Україно!" глава держави за законами політичного змагання має "перехопити ініціативу в опозиції" і щось таке яскраве сказати, настільки різкого повороту в риториці Леоніда Кучми мало хто очікував. Нагадаємо, що раніше Л. Кучма висловлювався категорично проти трансформації політичної реформи влади в тому вигляді, який пропонували опозиційні сили. Наприклад, у квітні 2001 р. під час зустрічі з керівництвом ФПУ він заявив, що "парламентсько-президентська республіка приведе Україну до загибелі. Адже за наявності "різношерстого" парламенту, як ВР попереднього скликання, "депутати ніколи не зможуть домовитися, що викличе урядову кризу" Президент також рішуче виступав проти запровадження суто пропорційної системи виборів народних депутатів, підтвердженням чому є неодноразове ветування ним відповідного закону в 2001 р.

Реакція суспільства спочатку була доволі обережною. Пропрезидентські фракції були нібито "принципово за", але оскільки така реформа "потребує внесення колосальних змін до Конституції", вони спершу взяли своєрідний тайм-аут для того, щоб подумати й порадитись. В. Ющенко висловився проти внесення запропонованих змін парламентом, який очолюють "певні сили". Комуністи нагадали про існування їхнього проекту концептуальних змін до Конституції; соціалісти, як завжди, були обережно-скептичними, а Ю. Тимошенко висловилася у дусі того, що, звичайно, добре, що влада усвідомила власну кризу, але Кучму все одно "геть".

Зате подальші відгуки дедалі більше відповідали стандартним позиціям політичних сил; державні й близькі до можновладців ЗМІ почали обговорення того, наскільки вчасний новий поворот у конституційній історії, опозиція звинувачувала Президента в нещирості й закликала не піддаватися на хитрощі його "технологів", а аналітики оприлюднювали свої передбачення щодо того, як саме влада використає ідеї опозиції, і за яким саме сценарієм це відбудеться. А тут ще й зазвучали голоси перестороги проти "поспішних кроків". Наприклад, голова Ради Нацбанку, а за сумісництвом директор Національного інституту стратегічних досліджень А. Гальчинський у інтерв'ю газеті "Дзеркало тижня"