Відповідно збільшено й кількість підстав для розпуску парламенту президентом. Окрім підстави, передбаченої в чинній Конституції, Президент України може прийняти рішення про припинення повноважень Верховної Ради також, якщо протягом ЗО календарних днів із дня відкриття першої сесії Верховної Ради України нового скликання чи з дня розпуску попереднього складу парламентської більшості не буде утворено парламентську більшість, або протягом 30 календарних днів із дня утворення парламентської більшості чи з дня відставки Кабінету Міністрів України парламентом не буде затверджена кандидатура прем'єр-міністра України, запропонована парламентською більшістю.

Вжите тут і в тексті законопроекту формулювання "прийняття рішення Президентом щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради України", на нашу думку, є коректнішим щодо зазначеного процесу, оскільки, відповідно до чинної Конституції, навіть достроково повноваження парламенту припиняються лише в перший день роботи новообраного вищого законодавчого органу, а не з моменту, визначеного президентським Указом. Розпуск парламентської більшості, якою сформовано склад

Кабінету Міністрів України, має наслідком відставку Кабміну. За поданням нового складу парламентської більшості прем'єр-міністр України затверджується Верховною Радою України в строки, встановлені ст. 114 Конституції України.

Кабінет Міністрів України, відставку якого прийняв Президент України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до дня затвердження Верховною Радою України нового прем'єр-міністра України, але не довше, ніж 60 календарних днів.

У разі, якщо Президент України приймає рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до ст. 90 Конституції України, він доручає Кабінетові Міністрів України виконувати свої повноваження до дня затвердження прем'єр-міністра України новообраною Верховною Радою України.

Виходячи з необхідності забезпечення незалежності судової влади й обмеження впливу прем'єра, який очолює виконавчу владу і є одночасно представником більшості у парламенті, зменшено кількість актів Президента, які має контрасигнувати прем'єр-міністр. Це повноваження щодо призначення суддів Конституційного суду України та утворення судів у визначеному законом порядку.

У той же час для оптимізації механізму взаємного контролю гілок влади вважаємо за потрібне передбачити можливість висловлення Верховною Радою України недовіри членам ЦВК, що має наслідком їх відставку, а також обов'язковість згоди парламенту на звільнення Президентом України Генерального прокурора України.

Для текстуального узгодження різних частин чинної Конституції запропоновано внести зміни до ст.118 щодо процедури призначення звільнення керівників місцевих державних адміністрацій: Президент виконує ці дії за поданням прем'єр-міністра. Цікаво, що норми чинної Конституції по-різному регулюють це питання: ст. 118 передбачає, що голови держадміністрацій призначаються і звільняються Президентом за поданням прем'єра; а ст. 106 дозволяє Президентові одноосібно припиняти повноваження голів адміністрацій, чим Президент і користується. Це протиріччя у запропонованому проекті знято.

Утім, представлена схема — це лише один із можливих варіантів перебудови конституційного механізму, як вважають дослідники О. Кордун та Р. Павленко. Він ґрунтується на поєднанні європейських механізмів урівноваження повноважень глави держави, парламенту та уряду з останніми тенденціями у політичній думці в Україні. Однак, якщо конституційні зміни будуть запроваджені не поспіхом, а шляхом ретельного виваження необхідності того чи іншого положення, деякі погляди на те, що "має" бути відображене у Конституції, можуть змінитися.

Як свідчить аналіз текстів конституційних актів європейських країн, конституційно-правове закріплення інституту парламентської більшості є радше винятком. Питання організації коаліцій у парламенті найчастіше регулюються регламентами (правилами внутрішнього розпорядку) парламентів, актами про парламент, конституційно-правовим звичаєм.

Вважається, що основним завданням політичних сил, які пройшли до парламенту, є вирішення питання щодо створення коаліції та участі або неучасті у формуванні уряду. Конституції натомість приділяють увагу взаєминам між гілками влади, а саме формуванню вищого колегіального органу виконавчої влади — Кабінету Міністрів.

Як ми вже зазначали, у абсолютній більшості європейських країн реалізована одна з двох моделей форми правління: парламентська республіка (чи монархія) або президентсько-прем'єрська ("парламентсько-президентська") республіка. Ці моделі є подібними в тому, що глава держави пропонує кандидатуру прем'єр-міністра, а парламент має висловити довіру сформованому цією особою урядові, висловлюючись або за довіру до запропонованого прем'єром списку міністрів, або за довіру до програми діяльності кабінету. У подальшому глава держави не втручається у роботу уряду, виконуючи щодо нього лише формальні функції (наприклад, призначення і звільнення міністрів за поданням прем'єра).

В Україні ж фіксація інституту парламентської більшості у конституції може стати політично зумовленою, оскільки поняття "парламентська більшість" було закріплено у рішеннях всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р., а представники різних політичних сил і нині заявляють про "необхідність конституційного закріплення парламентської більшості".

Проте під час роботи над текстом представленого законопроекту експерти виявили низку неузгодженостей та штучних ускладнень, які виникають при спробі вбудувати інститут парламентської більшості у конституційний механізм стосунків між президентом, парламентом та урядом. Імовірно, що саме подібні складнощі стали причиною того, що такий інститут дуже рідко є предметом саме конституційного регулювання.

Тому на додаток до представлених експертами МІПА та ШПА НаУКМА пропозицій щодо змін до Конституції України, якими передбачена конституційна фіксація інституту парламентської більшості, на концептуальному рівні були розроблені також альтернативні пропозиції щодо віднайдення оптимальної моделі взаємин між парламентом, президентом та урядом, які відповідають сучасній європейській конституційно-правовій та політичній практиці.

Така модель повинна забезпечити:

а) врахування політичних інтересів, представлених у парламенті, при формуванні уряду (для чіткішої ідентифікації політичних сил, відповідальних за стан справ у країні);

б) робочий зв'язок парламенту та уряду (для динамічнішого та ефективнішого визначення і впровадження державної політики);

в) стабільність уряду країни (для його захищеності від кон'юнктурних змін у розкладі політичних сил).

За результатами порівняльного аналізу текстів конституцій сучасних європейських країн, а також практики їх реалізації дослідники О. Кордун та Р. Павленко підготували на концептуальному рівні проект змін до Конституції, які не передбачають конституційної фіксації поняття "парламентська більшість", натомість містять механізми забезпечення стабільності уряду, які застосовуються у нових (тобто прийнятих після 1945 р.) конституціях європейських країн. Зокрема, пропонується внесення таких змін і доповнень до Конституції та законів України:

1. Удосконалити механізм інвеститури уряду; передбачити, що Президент України після консультацій з уповноваженими представниками депутатських груп і фракцій протягом 30 календарних днів після припинення повноважень попереднього складу Кабінету Міністрів (крім випадків оголошення йому недовіри Верховною Радою чи надання парламентом згоди Президентові на відставку прем'єра) призначає кандидата на посаду прем'єр-міністра

України, який протягом 15 календарних днів представляє Верховній Раді України проект Програми діяльності Кабінету Міністрів.

2. У разі неотримання Програмою діяльності Кабінету Міністрів країни вотуму довіри від Верховної Ради, парламент протягом 15 днів призначає прем'єр-міністра України за пропозицією не менше третини його конституційного складу.

3. Якщо протягом цього терміну прем'єра не буде обрано, Президент матиме право розпустити Верховну Раду і призначити нові вибори.

Втім, як свідчить перше десятиліття української незалежності, і суспільство, і влада віддають перевагу компромісам і "на півзаходам" перед рішучими кроками. Яким цього разу виявиться компроміс між основними політичними силами в парламенті, кіл в оточенні Президента і лобістських груп навколо уряду, дізнаємося вже найближчим часом.

Література

1. Алексеєв 20., Кульчицький С, Слюсаренко А. Україна на зламі історичних епох. — К., 2000.

2. Вибори в Україні 1994 року. — 2-ге вид., доп. — К., 1995.

3. Дужий /7. Українська справа: вчора і сьогодні. — Л., 2002.

4. Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія. — Т. 2. — К., 1996.

5. Коваленко А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія і практика. — К., 2002.

6. Кульчицький С. Вибір України: Північноатлантичний альянс чи Слов'янський союз? // Політика і час. — 1999. — № 3. — С. 55.

7. Кульчицький С. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // УІЖ. — 2001. — № 2—4.

8. Кучма Л, Вірю в український народ. — К., 2000.

9. Кучма Л. Формування нової історичної реальності. Виступ на науковій конференції 16 листопада 2000 року // Президентський вісник. — 2000. — № 22.

10. Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. — К., 1994.

11. Литвин В. Україна: хроніка поступу. 1991—2000. — К., 2000.

12. Маруняк В. Українська еміграція. — Мюнхен, 1985.

13. Новітня історія України. 1900—2000. — К., 2000.

14. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — К., 2002.

15. Проценко Т. Органи виконавчої влади в регіонах України: шляхи вдосконалення. — Ірпінь, 2002.

16. Україна за роки незалежності. — К., 2002.

17. Українська еміграція. Історія і сучасність. — Л., 1992.

18. Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. — К., 2000.