Суттєво ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946-1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а, навпаки, до зими 1946 р.-1947 р. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. Ускладнили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); посилення в цей час кримінального переслідування "розкрадачів хліба", які згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як "вороги народу"; великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон.

До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано близько 1 млн. хворих на дистрофію. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні позички зерна. Проте на неодноразові звертання першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав. "Ти м'якотілий/ Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми розтратили наші державні запаси". Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях республіки у 1946 році померло близько 282 тис, а в 1947 р. — понад 528 тис. чоловік. Голод додатково ускладнив і без того важкий процес відбудови. Він став причиною скорочення трудових ресурсів, вимагав додаткових капіталовкладень у сільське господарство, негативно вплинув на моральний стан суспільства, що поставило Україну у ще більш невигідні умови порівняно з західними країнами.

Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні зокрема, була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу.

Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного центру. Цікаво, що у Франції теж здійснювалось державне регулювання економіки, так зване капіталістичне "програмування", але воно мало лише рекомендаційний, а не обов'язковий, як у СРСР, характер.

Економіка України у повоєнний час відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Причому частка республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво знизилася з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 р. У подальшому, незважаючи на бурхливий розвиток української промисловості, вона вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, будуть розвиватись значно швидшими темпами.

Важливим фактором відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу у короткий час мобілізувати значні матеріальні і людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові необхідного об'єкта. Характерною особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка знаходила свій вияв у крупномасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо в 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п'ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено 80% робітників і службовців країни, то наприкінці 1948 р. — вже 90%.

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил народу, з допомогою усієї країни народне господарство України за короткий строк було відбудовано. У роки першої повоєнної п'ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургійні заводи "Азовсталь", "Запоріжсталь", Краматорський, Єнакієвський. Крім того, промисловий потенціал республіки поповнився цілою низкою нових підприємств.

В березні 1953 р. помер Сталін. З його смертю закінчилася епоха культу особи. З припиненням репресій, частковою реабілітацією, послабленням ідеологічного контролю, критикою культу особи почалися процеси лібералізації. В цей період відбуваються значні зміни у сфері національних відносин. Республіки отримують більше прав, спадає хвиля русифікації, національні кадри заміщають все більше посад у своїх республіках.

У керівництві КПРС процес лібералізації сприйняли з застереженням. Група керівників партії на чолі з Г. Маленковим, Л. Кагановичем і В. Моло-товим вчинила спробу усунути М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС. Хрущову вдалося перемогти опозицію, боротьба з якою тільки зміцнила його позиції в партії. Він мав досі небачений вплив у КПРС.

В Україні почалися експерименти і реформи у всіх галузях народного господарства. Деякі з них мали успіх, як, наприклад, різке піднесення сільськогосподарського виробництва в середині 50-х pp., ефективність нової системи державного управління, позитивні зрушення у соціальній сфері.

Проте реформування суспільного, політичного, економічного було недостатньо, та й проводилося воно нерегулярно, непланово, волюнтаристські. Рухливі рамки оновлення суспільного життя визначались боротьбою протилежних за змістом тенденцій — демократичних і консервативних. Давалася взнаки незавершеність процесу дестал інізації, крах хрущовських надпрограм у реформуванні державного управління, економіки і сільського господарства.

А екстенсивний розвиток господарства, збереження командної системи не дали можливості завершити позитивні зрушення, зробити іх тенденцією у розвитку країни.

Усі хрущовські "надпрограми" зазнали краху, хоча кожна з них мала багато корисного. Занадто грандіозними були їх масштаби, форсовані темпи, вольові методи, які застосовувались при їх виконанні. Все це було пов'язано з недоліками командної системи. Результатами участі України у реалізації хрущовських "надпрограм" були — втрата ритмічного розвитку економіки республіки; невдале використання матеріального і людського потенціалу; перевага екстенсивних форм господарювання.

Тим часом досить позитивні зміни відбувалися в суспільно-політичному житті. Вагомою подією став XX з'їзд КПРС, на якому М.Хрущов виступив з розвінчанням культу особи Й.Сталіна. З цієї доповіді на з'їзді світові стало відомо, якою ціною були досягнуті успіхи в створенні соціалістичної системи в СРСР. З цього часу можна говорити про поступове, малопомітне руйнування тоталітарної системи, яка була встановлена в країні ще в 1917р. Тоталітарної, тобто такої, за якої глава держави розпоряджався не тільки майном і життям, а й свободою совісті громадян.

Завдяки ініціативі М.Хрущова були засуджені злочини сталінського режиму, жертвами якого стали мільйони ні в чому не винних громадян і України теж. Почався процес реабілітації репресованих, який триває і понині. Мільйони несправедливо засуджених громадян були виправдані. Багато хто з них реабілітований, на жаль, вже посмертно.

У період "хрущовської відлиги" (від назви повісті І.Еренбурга "Відлига") в ході активного реформування тоталітарну систему в СРСР було на деякий час дестабілізовано. Та реформаторський ентузіазм швидко згас, навіть не залишивши після себе тих небагатьох реформ, які вдалися.

В середині 60-х pp. Л. Брежнєв і його команда, які прийшли на зміну М. Хрущову, ще за інерцією продовжували реформаційний курс. Так, економічна реформа 1965 р. була спробою перенести ринкові економічні регулятори — рентабельність, прибуток тощо на грунт соціалістичної економіки. Проте події "празької весни" 1968 р. радикально змінили політичну ситуацію не тільки в СРСР, а й у світі. Вся світова соціалістична система взяла курс на консервування здобутків соціалізму.

В цей час економіка України втрачає власний динамічний ритм. Падіння народжуваності, криза організації виробництва разом з деформованою структурою розміщення продуктивних сил, катастрофічною екологічною ситуацією стали основними причинами такого розвитку подій.

З усіма негативними наслідками проявилась криза і в політичній сфері. Швидко згорталась гласність, виконавча влада узурпувала законодавчі функції, народовладдя було підмінене формальним представництвом трудівників у Радах усіх рівнів. У відповідь на це виникає дисидентський рух, лідери і учасники якого боролися за права людини, свободу совісті і національний суверенітет. Дисиденти (інако-мислячі), критикуючи систему, разом з тим усвідомлювали складність політичних процесів у країні і шукали інших шляхів суспільного поступу.

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ У 60-80 pp.

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Суперечливе і динамічне "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х pp. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції— дисидентство. В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х pp.

Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 рік влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюдження антирадянських документів. Деякі з груп вже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були — "Об 'єднана партія визволення України" з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Група "Об 'єднання" була наступною за ними, її очолювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за самостійну українську державу. Група мала програму і