Отже, в другий тур голосування вийшли Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко. Переміг 14 листопада 1999 р. Л. Кучма, за якого віддали голоси 56,25% виборців, за П. Симоненка — 37,8%.

Політична ситуація в Україні в 2000 — першій половині 2001 р.

Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими силами дещо вщухла; центр її перемістився у Верховну Раду. В січні 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 p., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування та позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади, насамперед Президентом. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями лівої частини керівництва Верховної Ради.

З 21 січня по 1 лютого 2000 року парламент працював роздільно: 242 (згодом 265) депутати більшості в Українському домі, а 180 (згодом 157) депутатів лівих фракцій у приміщенні Верховної Ради. Більшість депутатів постановила відкликати з посад Голову Верховної Ради О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинюка.

Після кількох днів консультацій, 1 лютого 2000 p., Головою Верховної Ради було обрано І. Плюща, його першим заступником В. Медведчука, заступником С. Гавриша. Ліві зазнали ще однієї поразки. Створення депутатської більшості у Верховній Раді, яка задекларувала прагнення співпрацювати у порозумінні, злагоді, взаємовимогливості та взаємодовір'ї з Президентом та його адміністрацією, прем'єр-міністром і його Кабінетом, вселяло оптимізм. Дуже важливо було не збочити з обраного шляху, поставити на чільне місце національно-державницькі інтереси, підтримати ще не до кінця втрачену віру людей у справедливість і можливість повною мірою реалізувати свої здібності заради поліпшення життя у всіх сферах (духовній, культурній, матеріальній тощо), зміцнення віками омріяної незалежної України.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за всенародною ініціативою щодо таких питань:

1. Чи має право Президент України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості, або протягом трьох місяців не затвердить підготовлений і поданий Кабінетом Міністрів Державний бюджет України?

2. Чи згодні громадяни України з необхідністю обмеження депутатської недоторканності?

3. Чи згодні громадяни України зменшити кількість народних депутатів України з 450 до 300?

4. Чи підтримають громадяни України створення двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?

Щодо першого питання "за проголосувало 84,69% громадян, другого — 89%, третього — 89,91%, четвертого — 81,68% тих, хто взяв участь у голосуванні. Усього в референдумі взяло участь 81,15% громадян України.

За вердиктом Конституційного Суду України результати референдуму мають обов'язкову силу, і Верховна Рада була зобов'язана прийняти відповідні зміни до Конституції. Однак процес імплементації (реалізації) результатів референдуму затягнувся на невизначений термін. А з 28 листопада 2000 р. у Верховній Раді розгорнувся так званий "касетний скандал", котрий відволік увагу народних депутатів від багатьох важливих законотворчих питань. Йшлося про зникнення у вересні того ж року журналіста Г. Гонгадзе та про записи розмов Президента України з високопосадовими особами. Ситуація в парламенті знову загострилася, ліві сили зробили спробу розколоти парламентську більшість, викликати політичну кризу в країні. Але масової підтримки в українському суспільстві ці дії не знайшли. На початку 2001 р. відбулася зміна уряду. Уряд В. Ющенка пішов у відставку. Новим прем'єр-міністром був обраний Кінах. У червні 2001 р. Україну вперше відвідав Папа Римський. Політичне становище в країні поліпшилося.

Отже, серпневі події 1991 р. призвели до паралічу влади союзного центру, розпаду КПРС, вдруге впродовж XX ст. відкрили можливість для здобуття незалежності Україною. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності, 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі абсолютна більшість українського народу підтримала цей Акт. Україна стала самостійною державою, СРСР розпався. Українську державу визнали практично всі країни світу. Був обраний Президент незалежної України, а 28 червня 1996 р. — прийнято Конституцію України. У друге п'ятиріччя своєї незалежності країна вступила як демократична, миролюбна і без'ядерна держава.

Разом з тим внутрішньополітична ситуація в Україні залишалася складною. Не було вироблено чіткої концепції державотворення, цілісної програми переходу від планової, командно-адміністративної до ринкової економіки. Економічна криза в країні, обвальне падіння життєвого рівня народу створили реальну загрозу для незалежності. Вибори до Верховної Ради в 1994 і 1998 p., вибори Президента в 1994 та 1999 р. не зняли напруженість в українському суспільстві. Проголошені Президентом Л. Кучмою головні засади економічного та політичного курсу держави, спрямованого на подолання кризи, поки що не дали очікуваних результатів; матеріальний рівень життя населення продовжує знижуватися. Основні причини гальмування реформаційного курсу полягають у недостатньому рівні обґрунтованості реформ, їх неповної відповідності сучасним тенденціям розвитку країни, повільне формування правової бази реформування, гострою політичною боротьбою партій і груп, передусім у Верховній Раді, які з прямо протилежних позицій оцінюють мету, завдання і хід реформ.

Література

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.

Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.

Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,

Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.

Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.

Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.

Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.