Суспльно-політичний рух 60-90-х pp. xix ст

Культурно-просвітницькі "Громади"* В другій половині XIX ст. російська імперська еліта починає втрачати ритм політичного життя. Якщо раніше вона продукувала нові ідеї та орієнтувала суспільство на виконання тих чи інших завдань, то опісля все змінилося не на користь царизму. Царська влада почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватись до обставин.

Цар Олександр II дав дозвіл на повернення із заслання членів Кирило-Мефодіївського братства. Тому українське громадське життя почало відроджуватись, спочатку у Санкт-Петербурзі, а потім і в Україні.

Звільнені із заслання М.Костомаров, В.Білозерський, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Санкт-Петербурга, де до них приєднався

П.Куліш. Ці піонери українського руху згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в столиці імперії так звану "Громаду". Аналогічні "Громади" української інтелігенції до кінця XIX ст. будуть генерувати ідеї для українського громадського і політичного життя.

Першочерговим завданням цієї групи було покращення долі українців і особливо селянства. Всі, за винятком Т. Шевченка, зійшлися на тому, що у своїй діяльності "Громада" має бути аполітичною і зосереджуватись на просвіті мас. М. Костомаров і П. Куліш вперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів влади.

З метою поширення своїх поглядів, у 1861 р. петербурзька група громадівців з великими труднощами отримала дозвіл на видання першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву "Основа". Його фундаторами були два багатих українці — Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Протягом свого короткого 22-місячного існування "Основа" виступила засобом спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

На місцях в Україні почали створюватись "Громади", що видавали друком і розповсюджували українські книжки, для дітей і дорослих відкривали школи — звичайні і недільні. Зміцнювався, таким чином, український культурницький рух. В радянській історіографії "Громади" вважалися таємними ліберально-буржуазними організаціями.

Центром громадсько-культурного життя став Київ. Слід відзначити, що царський уряд доклав чимало зусиль, щоб здеморалізувати студентську молодь Київського університету. Генерал-губернатор Бібіков міг похвалитися цареві, що "молодь Києва гуляє, але не думає". Та вже через рік після Кримської війни молодь починає організовуватись, з'являються нелегальні гумористичні часописи польською мовою, як-от "Біхос гультяйські", що викривають і критикують хиби юнацтва.

Натхненна прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої "Громади", розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилась до сотні. Члени "Громади" занурювались в уже традиційні галузі етнографії, філософії та історії. На зразок хлопоманів вони стали вбиратися, як українські селяни, дотримуватись їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватись з ними по шинках, співати їхніх пісень.

Громадівці розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани і старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізувало природне прагнення українського народу. У II половині XIX ст. це романтичне і позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.

Варто зазначити, що більшість студентів Правобережної України складали поляки і меншість — українці. Так само дуже багато було тут польських поміщиків, середніх і великих землевласників. Вони мали досить великий вплив на місцеві українські справи. Демократична молодь шляхетського походження вивчала життя народу і приходила до висновку, що народ не слід ототожнювати з польською шляхтою, що його шлях інший та що він має достатньо сил для самостійного життя. Полум'яні твори Т. Шевченка розбуджують в студентській масі запал і український народ знаходить серед студентів відданих друзів, які хочуть працювати для його добра. За ті починання польська і українська шляхта накинулася на свою молодь, прозвала студентів демагогами. Думки про право селян на волю були названі "манією", а всіх прихильників простолюддя — "хлопоманами". Ці ж "хлопомани" і творили "Громади". Учасники "Громад" відкидають шляхетські голослівні гасла "підносити народ", і самі йдуть в народ, вважають себе його частиною, приймають за свою українську мову, звичаї і традиції народу. Найважливішою рисою київської "Громади" було саме те, що вона привабила до себе нову категорію прибічників — студентську молодь.

Українську "Громаду" очолював Володимир Антонович, який прийшов із шляхетського табору до українського. Своє рішення В. Антонович пояснює в "Сповіді": "Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем... Але я вибрав... вихід, бо хоча я був попсований шляхетським вихованням, звичаями і мріями, та мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, і важку долю якого я бачив на власні очі...".

Наведене визнання В.Антоновича було не тільки його, а й інших прогресивних поляків, які жили в Україні, символом віри. Вони присвятили своє життя українському народові і своєю громадською і творчою діяльністю підтверджували це. Ім'я В.Антоновича, як і визначного славіста Костя Михальчука, економіста Тадея Рильського, етнографа Бориса Познанського та інших українських громадських діячів польського походження, стало відоме в європейському науковому світі.

"Громада" спершу не мала ні точно визначених організаційних форм, ні усталеної програми. Діяльність колективу проявлялась у зборах і дискусіях, а поодинокі члени вели на свою руку освітню роботу: засновували школи, поширювали популярні видання, читали міщанам "Кобзаря", деколи влаштовували лекції. Пізніше, коли посилився наступ на українство з боку російського і польського, "Громада" стала розробляти свою ідеологію, ввійшла в близькі стосунки з петербурзьким центром при редакції "Основи". Тобто "Громада" почала виступати як представник українського громадянства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів (а тут ще й польське повстання 1863 р.) викликала гнів царського уряду. Своїм циркуляром міністр внутрішніх справ П. Валуев заборонив видання друком книг українською мовою.

Польське повстання в Україні 1863 р. Молодь, яка не увійшла до складу "Громад", в 1860 р. об'єднує свої гімназичні "Гміни" в провінційні організації. Було організовано п'ять "Гмін" — Подільська, Волинська, Українна, Литовська і Коронна. Кожна з них мала по кілька сот членів, а вихід з "Гміни" вважався ганьбою, і таку людину не приймали навіть в шляхетські доми. Ці "Гміни" об'єдналися в "Огул", як протиставлення українським "Громадам". Найслабкішими поки що в Україні були організації росіян і євреїв.

Члени "Гмін" вважали себе "поляко-русинами". Вони намагалися представляти, окрім польських, також і українські інтереси, бо, мовляв, на протязі століть відбулися великі зміни і український народ вже присвоїв собі польську культуру.

Різниця в діяльності "Гмін" і "Громад" полягала в тому, що "Гміни" мали чітку мету: визволитися з-під влади Російської імперії і федеративно об'єднатися з Литвою та Польщею в одну державу. "Громада" ж не мала чіткої програми дій, вона ставила собі за мету просвіту народу, пристосовувала свою діяльність до вимог дня.

Повстання поляків почалося в січні 1863 p.. І хоч воно увійшло в історію як польське повстання, але більша його частина пройшла на українській території. Більшість боїв і сутичок цього повстання відбулися в Україні, і багато хто з української інтелігенції відіграв у ньому домінуючу роль.

Польські джерела свідчать, що на початку повстання було лише 10 тисяч повстанців, погано одягнених, без достатньої кількості зброї. Була це переважно молодь, незвикла до випробовувань, незагартована в боях. Російський уряд кинув проти повстанців ледве чи не 83-тисячну армію зі 120 гарматами.

Повстання мало характер інтелігентсько-шляхетський. Щоправда, були видані спеціальні прокламації (летючки) до українського населення, кілька відозв і так звані "Золоті грамоти". Але народ не пішов на неясні обіцянки і повстання не підтримав. Нерозсудливість повстанців підтверджується багатьма прикладами. Ось один з них: група київської молоді вирушила із зброєю в руках на село, щоб підняти народ. В деяких селах їх зустріли із співчуттям. Та в незнайомому їм селі Солові їв ка Радомиського повіту місцеве населення поставилося до них вороже. Селяни оточили повстанців, більшість цих підлітків і юнаків повбивали, а решту їх захопив загін російської армії. Таке вороже ставлення українських селян до польських повстанців пояснюється віковою неволею України під Польщею.

В ході повстання бої йшли в різних місцевостях Польщі, Литви, Білорусії. В Україні повстанням було охоплене все Правобережжя. Всього за час повстання в боях з російською армією загинуло до 30 тисяч повстанців, російське командування розстріляло понад півтори тисячі чоловік, а 150 тисяч чоловіків і жінок заслали до Сибіру.

На Правобережній Україні уряд Росії закрив всі польські школи, католицькі монастирі і конфіскував багато польських маєтків. Так героїчні зусилля поляків пішли нанівець. Царизм жорстоко розправився з повстанцями. Постраждали також і українці. Поляки пробували відбудувати "історичну Польщу з 1772 року", або, як вони казали, "Польська од можа і до можа". Якби ж вони стали на позиції рівності українців і поляків, то повстанці могли