Михайло Драгоманов ще у Києві мав значний вплив на ідеологію "Громади". Він визначав основні тези київського центру у словах: "в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм, в соціальних питаннях — демократизм". Виїхавши за кордон, М. Драгоманов органічно увійшов у коло європейських науковців, познайомився з політичними теоріями і почав доповнювати і змінювати давню програму "Громади".

М. Драгоманов підкреслював особливо сильно ту думку, що всяка суспільна теорія повинна спиратись на наукові досліди, а не нав'язувати кожному метафізичні погляди. Таким чином він робив закид марксистам, вважаючи, що вони "рідко коли досліджують, а просто апріорно креслять фігури, часто зовсім фантастичні". Він часто повторював: "неправда — не просвіта". М. Драгоманов докоряв українським вченим, що вони тільки збирають матеріали, а не творять системи: "це ерудиція, не наука". З цих докорів видно, що метод "повзучого емпіризму" був притаманний нашим вченим ще у XIX ст.

М. Драгоманов закликав до більшої рухливості і сміливості в громадському житті. Він радив використовувати будь-яку нагоду для розширення організації, здобувати вплив на народні маси, а особливо на населення міст. Так само М.Драгоманов радив берегти національні сили, не розпорошувати їх на чужі справи — російські чи польські, а боротися за автономію України. М. Драгоманов пробував поєднати неортодоксальний соціалізм з національною справою. Він більше схилявся до європейського анархічного соціалізму, який відстоював свободу особистості. М.Драгоманов висловлював утопічні думки, навіяні французьким теоретиком анархізму П'єром Прудоном. Він уявляв собі, що автономні державні громади якимось чином зіллються в одну федерацію в складі Росії. При цьому буде знищена стара імперія, а разом з нею буде знищене старе військо, замість нього заведуть громадську міліцію—і розпочнеться новий період громадського життя, "безначальство". М. Драгоманов же був натхненником створення в 1883 р. Української соціально-революційної партії. Діяльність партії планувалося вести на федеративних засадах. Проект програми передбачав кінцевою метою організації досягнення по можливості бездоганного суспільного устрою. Здійснення цієї загальної ідеї планувалось як в інтересах рідної України, так і всіх народностей імперії.

З усього сказаного стає зрозумілим, чому український суспільно-політичний рух у другій половині XIX ст. був таким кволим, роз'єднаним, неорганізованим. Тонкий прошарок "українофілів", об'єднаних у нелегальних громадах 20 міст України, був страшенно придушений реакцією доби царя Олександра III. В українофільських гуртках забулися ті часи, коли "громадівці" посилали за кордон свого глашатая М. Драгоманова з дорученням протестувати перед європейською громадськістю проти заборони української мови в межах Російської імперії. Забулося й те, як революційно і соціалістичне налаштовані члени українських "Громад" допомагали російській "Народній волі" боротися засобами терору проти царизму.

У 80-90-х pp. XIX ст. поміж "українофілів" запанував погляд, що треба помирити "правительство" з українським рухом і уникати "політики", бо вона, мовляв, "дратує" царську владу і викликає нові утиски проти української культури. "Українофіли" хотіли пристосуватися до самодержавного режиму, доводячи російській адміністрації всю нешкідливість та неполітичність українського культурницького руху.

Але всі ці неполітичні спроби "культурників" розбилися об глуху стіну недовір'я і підозри з боку царської влади. Російський уряд добре розумів, що навіть найменша свобода культурного руху потягне за собою національно-політичне усвідомлення мільйонів українського народу і цим створить небезпеку для самодержавства.

З часом більшість "громадівців" замкнулася у своїх кабінетах, відійшла від суспільного життя. Та незаперечним залишається той факт; що піднесення у другій половині XIX ст. в Україні науки, мистецтва і літератури відбулося завдяки перш за все культурницькій діяльності "громадівців".

Проте аполітичність українців-громадівців відштовхнула від них їх молодь, їх власних дітей (до речі, лідер Революційної Української Партії (РУП) Дмитро Антонович був сином керівника "Старої Громади" Володимира Антоновича). Молодь краще розуміла нові вимоги часу, нові напрямки розвитку політичного життя в Російській імперії і була налаштована більш рішуче, вважаючи, що свободу українському народові можна здобути лише шляхом політичної боротьби.

Виникнення перших українських політичних партій е кінці XIX ст. Ріст культури привів до пожвавлення політичного життя в Україні. Серед молоді проявилися два головних напрямки: соціал-революційний і національний. Прихильники першої йшли до лав російської "Народної Волі", прихильники другої — поглиблювали давню ідеологію і розвивали ідеї націоналізму. Український просвітницько-культурницький рух вони бажали перетворити на політичний. Гуртки свідомих українців трансформувалися у "Братство Тарасівців", яке своєю метою ставило самостійну Україну.

До соціал-демократичного гуртка, як дехто з вчених вважає, належала і Леся Українка. Правда, більшість істориків стверджує, що поетеса ніколи безпосередньо не брала участь в політиці. Однак Леся Українка була впевнена, що все краще, що у нас відбувається, йде під прапором соціалізму. Очевидно, що на ній позначався вплив її дядька, Михайла Драгоманова.

На західноукраїнських землях з ініціативи І. Франка і М. Павлика виникла Русько-Українська Радикальна Партія (РУРП) у 1890 р. Того ж року в Галичині виникла Українська Соціал-демократична Партія (УСДП). Хоча, за іншими даними, тільки в 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд соціал-демократів Галичини. Створена невдовзі після цього соціал-демократична партія розпалась в 1899 р. на польську і українську. А в 1905 р. в Галичині виникла єврейська соціал-демократична партія.

Одним із засновників Української Націонал-Демократичної Партії (УНДП) в Галичині був М. Грушевський. Він приїхав до Львова в 1894 р. працювати на кафедрі історії України і скоро зайняв чільне місце не тільки серед науковців, а й серед українських громадських діячів Галичини. Вкупі з І. Франком він став ідейним натхненником українського національного руху обабіч кордону.

В Буковині соціал-демократія поділилася на п'ять партій за національною ознакою. На Закарпатті українські соціал-демократи входили до складу угорської соціал-демократичної партії.

У 1900 р. у Харкові було створено Революційну Українську Партію на чолі з Дмитром Антоновичем. Вона виставила гасло самостійної України і поширювала нелегальну літературу через друкарні в Галичині і Буковині. Виходячи з цих обставин, Загальна Українська Організація також набрала політичного характеру і в 1904 році стала називатись Українською Демократичною Партією (УДП).

Джерела та література

Описи Лівобережної України кінця XVIII — початку XIX ст.— К., 1997.

Бачинська Олена. Дунайське козацьке військо. —Одеса, 1998.

Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т.1, Революційна Українська Партія (РУП). Книгоспілка. Б.р.

Голобуцький В. Запорізька Січ в останні роки свого існування. 1734-1775.— К., 1961.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVIII ст.: кордони, населення, право.— К., 1996.

Дружинина Е. Северное Причерноморье 1773-1800.— М., 1959.

Кирчів Р.Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність "Руської трійці".—К., 1990.

Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830).—К., 1996.

Кондратюк К. Нариси історії українського національного руху XIX ст.— Тернопіль, 1993.

Кормич Л.І. Національна ідея в політичній думці України XIX ст.— Політичний вісник.— К., 1993.

Сергіенко Г. Т.Г.Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство.— К., 1983.

Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього коша Запорозького.— Дніпропетровськ, 1994.

Теплицький В.П. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні.—К., 1959.