Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

План

1. Наростання кризових явищ в політичному житті України

2. Радикальна активізація суспільно-політичних рухів в Україні

Наростання кризових явищ в політичному житті України

У першій половині 80-х років адміністративно-командна система управління народним господарством, тоталітарний політичний режим в СРСР привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Це засвідчила зростаюча науково-технічна відсталість порівняно з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспної системи створити країну сільськогосподарською продукцією, вражаюча безгосподарність, нездатність режиму забезпечити своїм громадянам задовільний рівень життя, дефіцит найнеобхідніших товарів, нещадне переслідування владою інакомислення та опозиції, всевладдя партноменклатури, поширення корупції, соціальна апатія, пияцтво та інші негаразди.

Партійно-радянське керівництво знало про кризові явища, але ретельно приховувало цю інформацію від громадськості. У верхніх ешелонах влади не було єдності щодо шляхів розвитку країни. Одна група керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні методи, навести дисципліну; інша твердила, що ніяких істотних змін не потрібно і можна проіснувати в "застої" ще багато років; третя схилялася до необхідності проведення реформ. З обранням у березні 1985 р. Генеральним секретарем партії М. Горбачова перемогли прибічники реформ.

Розпочинаючи реформування країни, Горбачов та його однодумці в партійно-радянському керівництві не мали на меті докорінну зміну соціально-економічних відносин. Йшлося про вдосконалення, зміцнення існуючої системи, поліпшення управління господарським механізмом.

Термін "перебудова" з'явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у її процесі, було "прискорення". Курс на прискорення був закріплений в "Основних напрямках економічного і соціального розвитку СРСР на 1986—1990 pp. і на період до 2000 року", прийнятий XXVII з'їздом КПРС (1986). Передбачалося до 2000 р. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Утопічність цього була очевидною, а замість "прискорення" розпочався спад промислового виробництва. У 1987 р. проголошено необхідність змін в економічній політиці, переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. Але існуючий адміністративно-командний економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне господарство не сприймало законів ринкової економіки.

Економічні підсумки 1985—1991 pp. були незадовільними. Рівень життя людей невпинно знижувався, до того ж у квітні 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АБС — найбільша екологічна катастрофа XX ст. Від радіоактивного опромінення в перші дні після катастрофи померло кілька десятків людей. У ліквідації наслідків аварії було задіяно до 600 тис. осіб. Десятки тисяч з них стали інвалідами, багато померло. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2,5 млн людей. Лише прямих збитків було завдано на 10 млрд доларів США. Крім прямих витрат на ліквідацію аварії, потрібно було у стислі строки відселити 160 тис. осіб, побудувати їм житло. Із сільськогосподарського обігу було вилучено 190 тис. гектарів угідь, а забруднено радіонуклідами до 50 тис. кв. км (8,2 % території республіки).

Чорнобиль став апофеозом злочинів тоталітарної системи в Україні, яка породила байдужість, некомпетентність, халатність. Український народ був поставлений на межу виживання. Потрібні були радикальні зміни у суспільно-політичному житті країни.

Радикальна активізація суспільно-політичних рухів в Україні

Економічна криза в державі доповнювалася кризою ідеології. Заїжджені гасла, звична агітація і пропаганда втратили свою мотиваційну роль. Нове покоління не мало ні революційного ентузіазму перших п'ятирічок, ні віри у світле комуністичне майбутнє. Реформаторські сили на чолі з М. Горбачовим відчули, що їм не вистачає підтримки громадськості, що соціально-економічні перетворення не відбудуться без суспільно-політичних змін. їм потрібно було також ослабити протидію противників реформ у КПРС, що неможливо зробити без демократизації суспільства. Сама логіка перебудови вела їх до політичних реформ.

У 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС вже йшлося про консерватизм, який гальмує реформи, а на передній план було висунуто завдання демократизації суспільно-політичного життя. Суть перебудови тлумачилася Горбачовим як поєднання радикальної економічної реформи і демократизації суспільно-політичного життя з метою побудови в СРСР гуманного демократичного соціалізму. У цьому суспільстві мали органічно поєднуватися ринок і план, демократія і керівна роль КПРС, суверенність радянських республік і союзний центр. Передбачалося, що політична реформа відкриє простір самоврядуванню суспільства, створить умови для розвитку ініціативи громадян.

Наприкінці 1988 р. було прийнято закони, що змінювали структуру, порядок виборів і зміст роботи органів влади. Вищим законодавчим органом влади в СРСР був проголошений з'їзд народних депутатів. Водночас вживались недемократичні заходи, щоб забезпечити прийнятний для партноменклатури склад з'їзду: третина місць народних депутатів була зарезервована для КПРС та підконтрольних їй громадських організацій. Однак і такий варіант нового закону порівняно з попередніми "виборами" був значним кроком уперед, підривав основи тоталітарного режиму. Вибори відтоді мали відбуватися на альтернативній основі, на одне місце могли балотуватися кілька кандидатів.

Одночасно М. Горбачов та його прибічники провели і кадрові зміни. Із Політбюро ЦК КПРС у 1985—1988 pp. були поступово усунені найбільш одіозні представники партноменклатури — Романов, Тихонов, Гришин, Кунаєв, Соломенцев, Долгих та ін. В УРСР упродовж 1986—"

1989 pp. було зміщено 16 із 25 перших секретарів обкомів, 4 із 6 секретарів ЦК Компартії України, Голову Ради Міністрів О. Ляшка, кожного другого міністра, 147 перших секретарів міськкомів та райкомів партії, кожного третього голову облвиконкому. У вересні 1989 р. свою посаду був змушений залишити і В. Щербицький. Першим секретарем ЦК Компартії України був обраний В. Івашко, якого влітку 1990 р. замінив С. Гуренко.

Однак кадрові переміщення, як і законодавче запровадження в процесі перебудови виборності господарських керівників усіх рангів, не вплинули істотно на адміністративно-командну систему. Як виявилося, її не можна було перебудувати в принципі, вона підлягала демонтажу.

Велику роль у демократизації суспільно-політичного життя відіграла гласність. Вона відкрила можливість сказати через засоби масової інформації, літературу, кіно правду про існуючий тоталітарний режим, його численні злочини (сталінщину, голодомори, жах колективізації, ціну індустріалізації, правду про війну, огидність "застійного" періоду тощо). Завдяки гласності були зруйновані ідеологічні міфи радянської доби, розвінчані теоретичні догми марксизму-ленінізму, з'ясована утопічність комуністичної ідеї, безплідність соціалістичного експерименту в СРСР. Як наслідок, відбувся обвальний крах ідей, які протягом всього радянського періоду вважалися безпомилковими і незаперечними. Крах комуністичної ідеології у свідомості людей робив неминучим крах радянської політичної системи, що базувалася на цих ідеях. Події, започатковані реформами М. Горбачова, почали розвиватися за своїми внутрішніми законами, не підвладними директивам компартійних верхів.

Перебудова значно активізувала суспільно-політичну активність мас, все більше людей позбувалося страху перед можливістю репресивних дій, вимагаючи докорінних змін. Але їх енергія й активність наштовхувались на консерватизм місцевих адміністрацій, небажання партноменклатури "поступитися принципами", що призводило до загострення політичної ситуації.

У 1988 р. в Україні стихійно виникають перші масові мітинги. Протест проти злочинного замовчування владою наслідків чорнобильської катастрофи вивів людей 26 квітня 1988 р. у Києві на мітинг і демонстрацію. Учасників акції було розігнано загонами міліції. Драматичні зіткнення між міліцією і демонстрантами відбувалися у багатьох містах країни.

Компартійна верхівка за всяку ціну намагалася стримати наростання народного гніву проти тоталітарного режиму, утримати свою монополію на владу. Та у 1988— 1991 pp. нескінченні мітинги, пікети, страйки, інші акти громадянської непокори відбувалися в усіх регіонах України.

Поряд із загальнодемократичними та соціально-економічними вимогами на мітингах все голосніше почали лунати заклики до національного відродження, боротьби за державну незалежність України. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові був піднятий національний синьо-жовтий прапор. На першотравневій демонстрації 1989 р. львів'яни, вийшовши з національною символікою, мали запеклі сутички з міліцією. У листопаді 1989 р. у Києві відбулося перепоховання праху відомих шістдесятників — жертв тоталітарного режиму В. Стуса, Ю. Литвина, 0. Тихого. Ритуальний процес переріс у масову маніфестацію під національними прапорами. 15 березня 1990 р. синьо-жовтий прапор замайорів над державною установою — Стрийським міськвиконкомом Львівської області, а 24 липня 1990 р. — поряд з будинком Київської міськради. Національна символіка, незважаючи на лютий опір різноманітних українофобів, поширилася по всій Україні. Значне піднесення національної свідомості засвідчило святкування роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 р. Людський ланцюг з кількох мільйонів осіб, утворений від Києва до Львова, засвідчив прагнення українського народу до національного відродження, до незалежності України.

Поступово в Україні розгортався робітничий рух. До 1987 р. незадоволення умовами праці, розмірами заробітної плати тощо висловлювалися в критичних виступах, колективних заявах, зверненнях через пресу, скаргах до центральних партійних і державних органів. З розвитком гласності, лібералізацією режиму, демократизацією суспільства характерними стають інші форми протесту — колективна відмова від роботи, страйк. З 1989 р. страйкова боротьба робітників стала масовою.

До певного часу соціальні конфлікти на виробництві й здатний до самоорганізації та політичного протесту робітничий актив існували відірвано один від одного. Для їх поєднання потрібен був значний привід, що зачіпав би інтереси