Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті "Ясинуватська-Глибока" в Макіївці Донецької області, а через два дні охопив кілька шахт міста. Ще через день до нього приєдналися шахти Красноармійська, Дзержинська, Шахтарська, Краснодона, Первомайська. Далі застрайкували шахтарі Донецька і Горлівки, а через десять днів — більшість шахтарів України: 110 із 121 шахти Донецької, 52 із 93 шахт Луганської області, всі 11 шахт Західного Донбасу, всі 20 шахт Львівсько-Волинського басейну. Загалом — до півмільйона гірників.

Дуже швидко були організовані страйкові комітети, які створили робітничі дружини для підтримання порядку, пікетування шахт. Побоюючись безпорядків і провокацій, робітничі дружини разом із міліцією опечатали всі винно-горілчані магазини. Рівень злочинності в містах, охоплених страйком, помітно знизився. Страйкоми повсюдно приймали рішення про недовіру офіційним профкомам, радам трудових колективів шахт, парткомам.

Страйк, що почався лише виголошенням економічних вимог, швидко переріс в багатьох містах у політичний. 20 липня страйкарі в Стаханові зажадали відставки місцевого партійно-радянського керівництва, негайного скликання позачергового пленуму міськкому партії та сесії міськради. Шахтарі змусили піти у відставку кожного третього директора шахти, багатьох партійно-радянських керівників.

Під впливом виступу шахтарів передстрайкова ситуація виникла в липні 1989 р. на підприємствах металургії, машинобудування, коксохімії, залізничного транспорту.

Побоюючись поширення страйку, його подальшої політизації, уряд змушений був піти на поступки шахтарям, пообіцявши їм значне підвищення заробітної плати, вирішення у шахтарських містах та селищах соціальних і житлово-побутових проблем тощо. ЗО липня 1989 р. страйк припинився, але більшість страйкомів продовжила свою діяльність. Профспілкове керівництво опинилося на протилежному боці барикад. Офіційні профспілки, протиставивши себе робітникам, почали втрачати авторитет. У серпні 1989 р. на 200 із 245 шахт в Україні керівники профспілок були замінені. Однак спроба представників страйкомів змінити керівництво профспілки працівників вугільної промисловості СРСР виявилась невдалою. Тому страйкоми приступили до створення альтернативних профспілок.

На хвилі зростаючої політизації робітничого руху проходив у Донбасі страйк 1 листопада 1989 р., на якому висувались і політичні вимоги. Головні з них — включення до порядку денного Другого з'їзду народних депутатів СРСР питання про відміну статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну й спрямовуючу роль комуністичної партії в радянському суспільстві; обговорення питань про вільне створення політичних партій та рухів, про заборону обіймати одночасно посади в партійних і радянських органах.

У червні 1990 р. в Донецьку відбувся Перший з'їзд шахтарів СРСР, який констатував, що вирішення соціально-економічних питань шахтарів відбувається незадовільно, а тому економічні вимоги необхідно підсилити політичними. Шахтарі виступили з вимогою про відставку діючого в країні уряду і формування уряду народної довіри. Несприйняття КПРС як партії робітничого класу виявилося у резолюції "Про ставлення до КПРС", де шахтарі вимагали скасування будь-яких привілеїв для неї. Делегати з'їзду заявили, що існуючі офіційні профспілки як частина командно-адміністративної системи не здатні захищати інтереси робітників, а тому гірникам необхідно створити свою незалежну профспілку.

11 липня 1990 р. політичний страйк охопив 147 шахт України. Центральні площі міст і селищ заповнили багатолюдні мітинги. Вперше працівники цілої галузі промисловості, підтримані робітниками інших галузей, відкрито й свідомо виступили проти існуючої системи влади.

У жовтні 1990 р. у Донецьку на Другому з'їзді шахтарів СРСР було створено Незалежну профспілку гірників (НПГ). Це була перша справді незалежна від партійно-господарських структур масова профспілкова організація. Навесні 1991 р. вона очолила новий страйк шахтарів, у якому взяли участь працівники 80 шахт і 12 шахтобудівних підприємств республіки. До страйку, який охопив 9 областей України, приєдналися робітники інших галузей промисловості. У середині квітня, після кількох днів страйку, гірники вирушили до Києва, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї республіки. 16 квітня 1991 р. у Києві було утворено республіканський страйковий комітет. Парламентська комісія Верховної Ради УРСР і уряд республіки були змушені укласти зі страйкарями нову угоду.

Для координації дій страйкомів по всій Україні (травень 1991 р.) у Павлограді Дніпропетровської області зібралася конференція представників робітничих і страйкових комітетів, громадських та політичних організацій 13 областей республіки, яка прийняла проект статуту Всеукраїнського об'єднання страйкових комітетів (ВОСК). Республіканський з'їзд ВОСК у червні 1991 р. утворив Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Поряд з формулюванням економічних вимог з'їзд рішуче висловився за розпуск КПРС і націоналізацію її майна, за вихід України з СРСР.

Поряд з ВОСТом у Донбасі продовжувала діяти Незалежна профспілка гірників (НПГ), а на заході України — незалежна профспілка "Воля".

Бурхливі суспільні зміни в другій половині 80-х років позначилися на соціальному самопочутті людей, зумовили прискорену політизацію суспільної свідомості. Виразніше окреслювались розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об'єднання, організації, товариства.

Одним з перших самодіяльних об'єднань був Український культурологічний клуб (УКК), заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р. Серед його учасників було чимало колишніх дисидентів (О. Шевченко, О. Матусевич, С. Набока). Зосереджуючись в основному на проблемах національно-культурного відродження, учасники клубу критикували існуючий політичний режим. Тому вони стали об'єктом шаленої критики влади.

Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. об'єднали багатьох молодих людей Львова у Товариство Лева. Заснована ним газета "Поступ" відразу зайняла демократичну позицію, стала популяризатором ідей національного відродження, відновлення української державності, трибуною опозиції.

На початку 1988 р. просвітницькі організації "Спадщина" виникли у Харкові та Києві. їх діяльність швидко вийшла за межі просвітницької роботи й набула політизованого характеру.

Активізувався студентський рух. У 1988 р. в Києві виникало студентське об'єднання "Громада", у 1989 р. — Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів та інші організації в багатьох містах республіки. Дуже швидко студентський рух заявив про себе як про активну силу в демократичних процесах в Україні.

У 1987—1988 pp. із в'язниць та заслання в Україну повернулися відомі дисиденти В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко та інші. Вони відновили Українську Гельсінську групу, а в липні 1988 р. перетворили її на спілку (УГС). Декларація її принципів стала першим програмним документом сучасного національно-демократичного руху. Чисельність УГС, незважаючи на напівлегальний статус і переслідування з боку КДБ (обшуки, арешти членів, конфіскація літератури тощо), швидко зростала. Якщо в середині 1988 р. до неї входило всього кілька десятків осіб, то на початку 1990 р. вона налічувала 2,3 тис. осіб і мала свої відділення в 22 областях республіки.

УГС розгорнула широку організаційну та агітаційно-пропагандистську роботу в масах, координуючи свою діяльність з самодіяльними громадськими організаціями в Україні, а нерідко — з національно-демократичними рухами в інших республіках, спрямованих на прискорення демократизації в країні, організацію різноманітних акцій — пікетів, мітингів, демонстрацій.

Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України постали культурологічні товариства, метою яких було відродження української мови. їх представники на спільній нараді у грудні 1988 р. створили оргкомітет Товариства української мови. У лютому 1989 р. відбулася Установча конференція товариства, яке очолив поет Д. Павличко. Товариство виступило за надання українській мові статусу державної, підтримало ініціативу щодо створення Народного Руху України. Це засвідчило, що українська інтелігенція не обмежуватиме свою діяльність тільки культурницькими заходами.

Під тиском національно-демократичної громадськості, долаючи шалений опір русифікаторів, 8 грудня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови в Українській РСР. Українська мова отримала статус державної, сфера її використання істотно розширювалася.

У березні 1989 р. було утворено Українське добровільне історико-просвітницьке товариство "Меморіал", яке спрямовувало свою діяльність на викриття злочинів тоталітарного режиму, реабілітацію жертв репресій.

У жовтні 1989 р. засновано Всеукраїнську асоціацію "Зелений світ", стрижнем діяльності якої стали питання охорони навколишнього середовища — особливо гострі після чорнобильської катастрофи. "Зелений світ" організував серію екологічних мітингів, пробуджував громадсько-політичну активність населення.

У липні 1991 p., попри серйозну протидію міністерства оборони СРСР, сформувалася Спілка офіцерів України, яка вважала своїм головним завданням створення правовим шляхом Збройних сил України.

Наприкінці 80-х років виникли національно-культурні товариства угорців, поляків, росіян, молдаван, гагаузів, греків, вірмен, євреїв та представників інших національностей, які проживають на території України.

На повну силу заявив про себе кримськотатарський національний рух. Влітку 1987 р. кримські татари провели несанкціоновані мітинги на Красній площі в Москві з вимогою дозволити їм повернутися на історичну батьківщину у Крим, але міліція та органи КДБ розігнали ці мітинги. Та все-таки влада змушена була створити державну комісію під керівництвом Голови Верховної Ради СРСР А. Громико для вивчення кримськотатарського питання. У 1988 р. комісія зробила висновок, що кримських татар переселяти на півострів не варто, а у зв'язку із зміною демографічної ситуації в Криму неможливо