На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. — перші в Радянському Союзі вибори на альтернативній основі. Для демократичних сил вони стали важливим засобом впливу на маси, оскільки вперше у радянській історії постала можливість проводити зустрічі з виборцями, легально пропагувати свої погляди.

Закон СРСР про вибори народних депутатів залишав багато можливостей для партійно-радянських органів маніпулювати громадською думкою і формувати відповідний склад депутатського корпусу. Так, на 175 мандатів народних депутатів СРСР від України було висунуто 650 кандидатур, але тільки 309 з них пройшли через сито окружних передвиборних зборів. У 35 округах було виставлено тільки по одному кандидату — висуванців партійно-радянських органів. Крім того, для Компартії України і підконтрольних їй громадських організацій була виділена певна квота депутатських місць. Влада намагалася зробити все, щоб не допустити обрання представників демократичних сил.

Та вибори народних депутатів СРСР завдали відчутного удару по авторитету КПРС. Народними депутатами СРСР стали письменники В. Яворівський, Д. Павличко, Р. Братунь, Ю. Щербак, вчений-економіст В.Черняк, журналістка А. Ярошинська та інші, які зайняли чіткі демократичні позиції.

Справжнім каталізатором процесу демократизації в країні став Перший з'їзд народних депутатів СРСР (25 травня — 9 червня 1989 p.). Хоча на ньому чисельно переважали представники партноменклатури, ініціативу перехопили демократично налаштовані депутати. Робота з'їзду транслювалася по радіо і телебаченню. Громадяни вперше стали свідками відкритої політичної боротьби різних сил. Виступи А. Сахарова, М. Афанасьєва, Г. Попова, Б. Єльцина мали великий громадський резонанс і сприяли швидкій демократизації суспільства. Демократи отримали значну моральну перемогу, КПРС зазнала відчутного удару. Процес демократизації в країні впевнено набирав сили.

Улітку 1989 р. на багатотисячних мітингах у Києві, Львові, Харкові, інших містах республіки лунали заклики до народних депутатів СРСР від України домагатися на з'їзді законодавчого оформлення політичного та економічного суверенітету республіки, ліквідації диктату союзних міністерств, знищення цензури і забезпечення свободи слова, права громадських організацій, партій користуватися державними засобами масової інформації.

Головна увага демократичних сил республіки восени 1989 — на початку 1990 pp. була прикута до виборів у Верховну Раду УРСР і місцевих органів влади. Новий закон про вибори, прийнятий під тиском громадськості, уже не містив положення про вибори від громадських організацій.

Демократичні сили України утворили передвиборний Демократичний блок, маніфест якого підписали представники 43 громадських організацій республіки. У цьому документі була вимога щодо реального політичного та економічного суверенітету України, прийняття нової Конституції республіки.

Передвиборна кампанія була надзвичайно напруженою. На 450 місць у Верховній Раді УРСР претендувало до 3 тис. кандидатів. Партноменклатура робила все, щоб не допустити перемоги Демблоку. Виборча боротьба тривала за монополії Компартії України на державні засоби масової інформації, що не могло не позначитися на її результатах. І все ж Демблок домігся значного успіху: 111 із 442 депутатів Верховної Ради УРСР були демократами. Найбільше їх було обрано в західних областях, Києві, великих містах на Сході й Півдні України. На Львівщині з 23 мандатів національно-демократичні сили вибороли 22, на Івано-Франківщині всі 11, на Тернопільщині всі 10 мандатів, у Києві 17 із 22. Приблизно такою ж була загальна картина виборів до рад нижчого рівня.

Загалом результати виборів засвідчили значне зростання впливу національно-демократичних сил. Хоч більшість депутатських місць здобули прихильники консервативного курсу — директори підприємств, голови колгоспів, партійно-радянські функціонери, але після виборів головні питання республіканського життя вирішувалися не в ЦК Компартії, а у Верховній Раді. Український народ вступив у завершальний етап боротьби за державну незалежність.

Перша сесія Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання розпочала свою роботу в травні з жорсткого протиборства щодо кожного питання порядку денного між представниками різних політичних угруповань. Спершу розгорнулася боротьба за посаду Голови Верховної Ради, на яку балотувалося 10 кандидатів: В. Івашко, Д. Павличко, І. Юхновський, Л. Лук'яненко, М. Горинь, В. Чорновіл, В. Яворівський, В. Гриньов, І. Салій, І. Драч. Комуністична більшість парламенту підтримала кандидатуру першого секретаря ЦК Компартії України В. Івашка, який і був обраний Головою Верховної Ради.

На пост першого заступника голови парламенту представники демократичних сил запропонували І. Юхновського, але депутати-комуністи відхилили цю кандидатуру. Першим заступником Голови Верховної Ради був обраний І. Плющ, який перед тим працював головою Київського облвиконкому.

Відверте небажання комуністичної більшості в парламенті шукати компроміси з опонентами змусили демократичні сили у Верховній Раді перейти до опозиції та оформитися як Народна Рада. Очолив її І. Юхновський.

Незабаром організаційно сформувалася і комуністична більшість у парламенті, лідером якої став О. Мороз. Офіційно це об'єднання називалося "За Радянську суверенну Україну", неофіційно - "група 239", бо стільки налічувала вона депутатів.

Тоді оформилася і депутатська група "Демократична платформа в Компартії України" у складі 41 депутата. Вона співпрацювала в парламенті з Народною Радою.

У липні 1990 р. В. Івашко залишив посаду Голови Верховної Ради УРСР через обрання заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Стався скандал. Навіть депутати-комуністи були обурені такою його поведінкою. Репутації Компартії України було завдано ще одного відчутного удару. Цією ситуацією скористалися демократичні сили в парламенті. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".

У десяти статтях цього документа проголошувалося право української нації на самовизначення, окреслювалися принципи народовладдя, державної влади, громадянства УРСР, економічна самостійність, територіальна недоторканність республіки, визначався порядок гарантування її зовнішньої та внутрішньої безпеки, суб'єктність УРСР у міжнародних зносинах. Відносини УРСР з іншими радянськими республіками мали будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Декларація була проголошена основою для нової Конституції, законів України, укладання міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України мали використовуватися при укладанні нового союзного договору. Це положення було включене в Декларацію під тиском комуністичної більшості парламенту. Ця ж більшість провалила пропозицію Народної Ради надати Декларації статусу конституційного акту.

З новою силою політична боротьба у вищому законодавчому органі республіки розгорілася під час нових виборів Голови Верховної Ради. На цю посаду претендувало 27 кандидатур. Перед голосуванням 22 з них зняли свої прізвища. У другому турі переміг Л. Кравчук — секретар ЦК Компартії України, за якого віддали свої голоси 239 депутатів.

Початок осені 1990 р. в Україні ознаменувався новим загостренням політичної боротьби. Громадськість республіки не задовольняли дії уряду, який не вживав заходів для захисту внутрішнього ринку. Незадоволення викликали і дії парламентської більшості, що взяла курс на підписання нового союзного договору.

Народна Рада перед початком другої сесії парламенту поширила заяву, в якій зазначалося: "Консервативна частина Верховної Ради виношує плани зберегти Імперію у вигляді нового Союзного договору. Народна Рада закликає громадян суверенної України прийти 1 жовтня до парламенту і сказати союзному договору "ні". 1 жовтня 1990 р. у республіці розпочався політичний страйк, в якому взяло участь до мільйона осіб, найбільше у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Києві. Одночасно національно-демократичні сили організували у столиці маніфестацію, до якої приєдналися і страйкарі з вимогами роздержавлення підприємств, надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону тощо.

Наступного дня в центрі Києва на площі Жовтневої революції (нині — майдан Незалежності) розпочали голодування представники студентських організацій. Його організували київська філія Української студентської спілки і Студентське братство зі Львова. Раду голодуючих студентів очолили О. Доній, М. Іванишин, О. Барков. В акції брало участь 157 студентів з багатьох вузів України.

Студенти вимагали відставки Голови Ради Міністрів В. Масола, нових виборів у парламент на багатопартійній основі, прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ на території УРСР, відмови від укладення союзного договору, повернення в Україну солдат, які перебували на службі поза її межами, забезпечення призовникам проходження військової служби лише на території УРСР.

Влада не наважилася розігнати наметове містечко голодуючих. 10 жовтня до студентів приєдналася частина демократично налаштованих депутатів Верховної Ради, а через день у Києві почався студентський страйк. 15 жовтня страйкував увесь студентсько-учнівський Київ. 16 жовтня до 100 тис. страйкарів рушили центральними вулицями столиці до Верховної Ради. Ситуація у місті вкрай загострилася.

За цих умов, 17 жовтня, парламент республіки постановив: у 1991 р. провести в УРСР всенародне голосування — референдум з питань довіри Верховній Раді і за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів; забезпечити проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільної згоди; розглянути висновки Міністерства юстиції і Державного арбітражу УРСР стосовно майна КПРС та ВЛКСМ, утворити тимчасову комісію

Верховної Ради з цього питання; спрямувати всі зусилля на стабілізацію політичної й економічної ситуації в республіці, на побудову правової суверенної Української держави; прийняття нової Конституції