Проте наприкінці жовтня 1990 р. розпочався контрнаступ реакційних сил. Верховною Радою СРСР було відхилено програму економічних реформ "500 днів" Г. Палійського та С. Шаталіна. Не останню роль у цьому відіграло те, що програма передбачала істотне розширення економічної самостійності республік і ліквідацію багатьох союзних міністерств. У грудні 1990 р. пішли у відставку найближчі соратники М. Горбачова — Е. Шеварднадзе та В. Бакатін, а противник реформ — Г. Янаєв був обраний віце-президентом СРСР.

Було прийнято рішення про проведення всесоюзного референдуму щодо збереження СРСР. Задум його організаторів полягав у тому, щоб фактично зберегти унітарну державу і покласти край рухові республік до незалежності. Про зростання агресивності противників реформ засвідчили криваві події в січні 1991 р. у Вільнюсі та Ризі, де були здійснені спроби повалення законно обраних органів влади обох прибалтійських республік.

В Україні консерватори перейшли в наступ, використавши інцидент з народним депутатом С. Хмарою, якого було звинувачено в нападі на полковника міліції* Зусиллями компартійної більшості Верховна Рада дала згоду на притягнення С. Хмари до кримінальної відповідальності, його було заарештовано прямо у залі засідання. Невдовзі заарештували і лідерів студентського голодування.

У грудні 1990 р. на XXVIII з'їзді Компартії України було підтверджено курс на укладення нового союзного договору, оформлення нового державного устрою країни як Союзу суверенних радянських республік. Майже всі виступаючі вимагали посилення репресивних дій щодо опозиції.

17 березня 1991 р. було проведено референдум щодо збереження СРСР. Його учасникам запропонували запитання: "Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?" Отже, саме запитання пропонувало позитивну відповідь. Зрозуміло, що це була добре сконструйована політична петля.

Тому, щоб убезпечити перебування республіки у складі майбутнього Союзу, Президія Верховної Ради України, долаючи впертий опір противників незалежності, запропонувала виборцям відповісти на референдумі 17 березня ще на одне запитання: "Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" Це запитання конкретизувало умови, на яких Україна могла б увійти до нового Союзу, головною з них мало бути реальне забезпечення незалежності республіки, що випливало з Декларації про державний суверенітет.

Позитивно на запитання всесоюзного бюлетеня відповіло 70,5%, на запитання республіканського — 80,2% учасників референдуму. Питома вага позитивних відповідей на республіканський бюлетень була б вищою, якби право радикальні національні партії та рухи не бойкотували референдум.

У Галичині (Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області), де національно-демократичні сили мали більшість в обласних радах, було винесено на референдум і третє запитання: "Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?" Позитивно відповіли на це запитання відповідно 98% жителів цих областей.

Результати референдуму засвідчили, що народ України прагнув до життя в суверенній республіці й не хотів повернення до здевальвованої форми державного устрою.

У другій половині 80-х — на початку 90-х років нове українське національно-культурне відродження розпочалося з боротьби за піднесення статусу української мови. Адже було очевидним: якщо русифікація триватиме, то українці опиняться на межі повної асиміляції і зникнення як нації. Боротьба за національне і духовне відродження стала одним з пріоритетних завдань національно-демократичних сил.

У 1988 р. Спілка письменників України разом з Інститутом мовознавства АН УРСР виступили з ініціативою створення Товариства шанувальників української мови. Товариство було створене у лютому 1989 p., а через два роки було перейменоване у Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Т. Шевченка. Під тиском української громадськості Верховна Рада УРСР восени 1989 р. прийняла Закон про мову, згідно з яким українська мова була оголошена державною.

Демократизація суспільно-політичного життя, гласність, послаблення, а згодом і ліквідація цензури відкрили замовчувані або сфальсифіковані події в історії України, сприяли поверненню несправедливо забутих, репресованих тоталітарним режимом імен діячів української культури та їх творів. Протягом 1987—1991 pp. поступово відкривалася правда про національно-визвольну боротьбу українського народу, голодомор 1933 p., жах колективізації, масові репресії тоталітарного режиму.

Важливою складовою національно-культурного відродження було відновлення діяльності заборонених Української греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної православної (УАПЦ) церков.

Адміністративно-командна система управління народним господарством і тоталітарний політичний режим привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Реформи всіх сфер життя були неминучими.

Очолений М. Горбачовим реформаційний процес отримав назву "перебудова". Проте спроби реформувати лише систему управління народним господарством виявилися марними. Створений за роки радянської влади економічний механізм не піддавався реформуванню. У країні поглиблювалася економічна криза, що супроводжувалася падінням рівня життя народу. Одночасно Україну спіткала страшна чорнобильська катастрофа.

У пошуках виходу із кризи реформаторське крило партійно-радянського керівництва розпочало політичну реформу, суть якої полягала в демократизації суспільства. Буди запроваджені новий виборчий закон, послаблена, а згодом і ліквідована цензура, гласність відкрила очі мільйонам радянських громадян на історичне минуле радянської епохи, сприяла розвінчанню ідеологічних міфів. Події в країні почали розвиватися за своїми внутрішніми законами, непідвладними директивам зверху.

Крах комуністичної ідеології неминуче вів до краху радянської політичної системи. На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР і УРСР в 1989—1990 pp. Відкрилися реальні перспективи для здобуття Україною суверенітету, створення самостійної Української держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки. Наприкінці 1990 — у першій половині 1991 р. внутріполітична ситуація в країні продовжувала загострюватися. Неминучим було рішуче зіткнення прибічників і противників тоталітарної системи

Література

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.

Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.

Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,

Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.

Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.

Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.

Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.