Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Ідейно-політична боротьба в 20-ті роки

Ідейно-політична боротьба в 20-ті роки

На політичний розвиток країни суттєво вплинула ідейно-політична боротьба в 20—30-ті роки у більшовицькій партії. Саме її результати визначили стратегічний курс більшовиків, формування політичної та економічної структури країни, позначились на долі мільйонів людей.

Економічний плюралізм, який зміцнів із запровадженням НЕПу, вимагав і політичного плюралізму. Однак на той час в країні сформувалася однопартійна система, тому політичні інтереси різних груп населення могли знайти свій легальний вияв тільки всередині Комуністичної партії. Саме різнобій інтересів збурив ідейно-політичну ситуацію в партії. Суттєво вплинула на ідейно-політичне протистояння боротьба за владу в партії та країні загалом. Групові й особисті інтереси, взаємовідносини, що раніше склалися між керівниками партії, відіграли при цьому істотну роль.

Перший етап внутріпартійної боротьби пов'язаний з так званою "дискусією щодо профспілок", що почалась наприкінці 1920 р. Складне соціальне становище в країні суттєво позначалося на настроях робітників, селян, на процесах всередині правлячої партії. Пошук виходу з кризи призвів до загострення ідейно-політичної боротьби серед більшовиків, які дотримувалися різних, часто протилежних, точок зору щодо перспектив розвитку країни. Головна дискусія розгорнулася навколо питання про роль і місце профспілок. Вони були наймасовішою організацією трудящих, тому вирішення пов'язаних з ними стрижневих питань визначало форми й методи роботи з масами, бачення структури та сутності політичної системи країни.

Початок дискусії поклав Лев Троцький, який висунув гасло "одержавлення" та "перетрусу" профспілок. Він вважав, що профспілки мають зосередити в своїх руках усе керівництво економічним життям, наголошував на необхідності збереження принципу "призначенства", захищав мілітаризацію виробництва, пропонував продовжувати "зрощування" господарського апарату з апаратом спілок. Керівництво профспілок мало щодо цього іншу думку, вважаючи за необхідне розширювати самодіяльність спілок та розвивати демократичні засади в їх роботі.

У зв'язку з наростанням протиріч в партії та суспільстві наприкінці грудня 1920 р. було вирішено розпочати дискусію в партії щодо порядку денного чергового з'їзду. Під час ЇЇ сформувалося кілька ідейних груп з відповідними платформами. Представник групи "демократичного централізму" В. Осінський (Оболенський) стверджував, що важливою передумовою успіху партії є визнання в ній течій та угруповань. "Без зіткнення точок зору, без боротьби течій і груп, без "опозиції" не може існувати пролетарська демократія" — писав він. Ця теза стала однією з центральних у внутріпартійній боротьбі протягом наступних майже 10 років. Опозиція обстоювала право меншості висловлювати свою думку. Сталін і його прибічники виступали за "єдність" партії, що не допускало інакомислення і вимагало підкорення меншості позиції більшості.

Дещо інші ідеї висувала "робітнича опозиція". її представники стверджували, що вплив робітничих союзів зведено до нуля, й пропонували передати організацію управління народним господарством "всеросійському з'їзду виробників". Це означало відсторонення правлячої партії та держави від управління економікою, тому Ленін різко виступив проти. В Україні ця платформа спочатку мала досить значну підтримку.

Позиція більшості ЦК була висловлена у "платформі 10-ти" (названа за кількістю осіб, які спершу підписали її). Ленін сформулював її у кількох пунктах: 1) звичайний демократизм (без будь-яких перебільшень, без всякої відмови від прав ЦК "призначати" і т. ін., але й без упертого захисту помилок і крайнощів деяких "призначенців", що потребують виправлення); 2) виробнича пропаганда (йдеться про все, що є слушного... в "формулах" "виробнича демократія", "виробнича атмосфера" та ін.). Під час дискусії виникла так звана "буферна група" на чолі з Миколою Бухаріним, яка намагалася поєднати погляди Леніна й Троцького.

Підсумки дискусії підбив X з'їзд РКП(б). За "платформу 10-ти" було подано 83% голосів делегатів. Резолюція з'їзду "Про єдність партії" фактично означала суттєве обмеження політичної демократії, оскільки передбачала розпуск усіх інших угруповань, недопущення будь-яких фракційних виступів. За невиконання цієї вимоги загрожувало виключення з партії. Спроби підвищити роль профспілок не мали успіху, оскільки це обмежувало б роль правлячої партії. Профспілки залишились "привідним пасом" — засобом впливу більшовицької партії на маси. Не були схвалені й пропозиції щодо розширення політичної демократії, плюралізму думок. Загалом рішення X з'їзду РКП(б) багато в чому визначили подальший розвиток ідейно-політичної боротьби, долю політичної демократії, ознаменували еволюцію партії у бік тоталітаризму.

Нове загострення ідейно-політичної боротьби відбулося у 1923—1924 pp. Криза НЕПу, яка призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліки в діяльності комуністичної партії, загострення боротьби за владу та особисте суперництво в керівництві більшовицької партії у зв'язку з хворобою Леніна зумовили нову внутріпартійну дискусію.

Її знову розпочав Л. Троцький, який у листі від 8 жовтня 1923 р. до керівних органів партії піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснював не-плановістю економіки, перетасуванням господарських і політичних кадрів, неправильним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 відомих членів партії, які вказували на завмирання життя в парторганізаціях у зв'язку з хибним курсом ЦК на безсистемність господарської політики.

Терміново скликаний пленум ЦК і ЦКК за участю представників 10 найбільших (в тому числі Харківської та Донецької) парторганізацій засудив "заяву 46-ти" як крок фракційно-розкольницької політики. Водночас було вирішено розпочати дискусію статтею Володимира Зинов'єва "Нові завдання партії", в якій зверталась увага на деякі недоліки в партійному житті ("штиль", "застій"), пропонувалося на ділі застосувати робітничу демократію. Після її публікації в пресі з'явилося багато відгуків, які містили найрізноманітніші думки про стан і перспективи розвитку внутріпартійної демократії. Активно обговорювалися ці питання на зборах місцевих парторганізацій.

Дискусія кристалізувала дві основні точки зору щодо розвитку демократії: в першій обстоювались наріжні її принципи, у другій стверджувалося, що все це призведе до зниження дисципліни, ослабить партію. Саме на останню позицію опирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до диктаторської влади.

Під час дискусії рядові комуністи висловлювали обурення з приводу матеріальної нерівності серед членів партії, відриву відповідальних працівників від партійних осередків, партії від робітничих мас, недемократичності окремих керівників. Пропонувалося налагодити вільний обмін думок, щоб рішення приймались з урахуванням пропозицій первинних організацій, покласти край "призначенству", організувати звіти відповідальних і керівних працівників, підвищити рівень політичних знань.

Дебатувалось також питання про особливості дискусії в Україні, про специфіку діяльності КП(б)У та її завдання щодо національного питання. Полеміка з цього приводу виникла між першим секретарем ЦК КП(б)У Б. Квірінгом та публіцистом М. Равичем-Черкаським.

Квірінг Еммануїл Йонович (1888—1937) — радянський партійний і державний діяч. Народився на Поволжі, в сім! німецького полоніста. Навчався у земській школі та приватній прогімназії в Саратові, закінчив фармацевтичні курси. 31912 р. — у більшовицькій партії. Уроки Першої світової війни займався революційною діяльністю в Катеринославі, у 1915—1917 pp. перебував у засланні в Сибіру. З кінця 1917 р. — голова Катеринославської Ради робітничих і солдатських депутатів. У1918—1919 pp. — секретар ЦК КП(б)У, 1919—1920 pp. — голова Української Ради народного господарства, згодом секретар Донецького губкому КП(б)У. З квітня 1923 р. — перший, а з січня 1925 р. — генеральний секретар ЦК КП(б)У. З квітня 1925 р. працював у Москві на посадах заступника голови ВРНГ СРСР, заступника голови Держплану СРСР. У1934 р. йому одному з перших в країні було присвоєно науковий ступінь доктора економічних наук. У1937 р. репресований. Реабілітований посмертно.

М. Равич-Черкаський піддав критиці ЦК КП(б)У за те, що "у нього не виявилось своєї власної лінії" в дискусії, вважав, що полеміку було занесено "з далекої Півночі" і залучено до неї тих, хто "живе настроями Москви". Особливі завдання Равич-Черкаський вбачав у становленні КПУ(б) як української партії. Разом з тим він виступав проти розгортання внутріпартійної демократії, вважаючи, що це призведе до планового збільшення кількості в КП(б)У "осіб російського походження, які мають перевагу... в партстажі й питомій вазі в партії". У статті порушувалися питання щодо розширення самостійності КП(б)У, надмірної залежності її верхівки від Москви, необхідності враховувати специфіку України в діяльності більшовицької партії. Цілком справедливими були зауваження про переважання в КП(б)У представників некорінного населення (у 1923 р. українців у компартії України було лише 24%, а в державному апараті України — лише 5%).

Більшість членів Політбюро КП(б)У визнали суттєві недоліки в партійній роботі та внутріпартійній демократії, але жодних змін у керівництві не відбулося. Нерідко учасники дискусії твердили, що вона нав'язана з боротьбою за владу, схвалювали діяльність Л. Троцького і критикували Й. Сталіна.

Наприкінці грудня 1923 р. у пресі та парторганізаціях почалося обговорення економічних питань. Представники більшості ЦК вважали однією з головних причин економічної кризи надвиробництво хліба в країні. Серед заходів, спрямованих на подолання кризи, передбачалося розширити можливості для надання сільськогосподарського кредиту, збільшити виробництво сільськогосподарських знарядь і машин, удосконалити політику цін, впорядкувати виплати зарплати. Опозиція виступала проти активного зовнішньоторговельного балансу, за широку товарну інтервенцію, тобто за активний імпорт.

Дискусійні збори на місцях відбувалися досить бурхливо й подекуди тривали по кілька днів.


Сторінки: 1 2 3 4