Створення партійно-державної кадрової номенклатури

Одним з методів регулювання діяльності місцевих парторганізацій були чистки (виключення з КП(б)У). У середині 1921 р. в Компартії України нараховувалось 97869 комуністів, 18% з яких були вихідцями з інших партій. Під час чистки було виключено 21260 осіб (22%). Кількість вихідців з інших партій зменшилася до 5%. У 1926 р. була проведена часткова перевірка й "чистка" сільських осередків, а в 1927 р. — всесоюзний перепис (перереєстрація) членів та кандидатів в члени партії. Ще одну "чистку" здійснили в 1929—1930 pp., під час якої було виключено з партії майже кожного десятого.

Водночас організовувалися масові партійно-політичні кампанії з метою збільшення чисельності партії. Після смерті В. Леніна в 1924 р. було проведено масовий прийом у партію робітників, так званий "ленінський призов ". В Україні чисельність партії збільшилася на ЗО тис. Нова хвиля призову в партію відбулася з нагоди 10-річчя Жовтневої революції у листопаді 1927 — січні 1928 р. і дала 108 тис. новобранців. Усі ці заходи спричинили корінні зміни не тільки кількісного, але й якісного складу партії. Нові партійці були більш керованими, ними легше було маніпулювати за допомогою партійного апарату. Цьому також сприяли їх низький освітній рівень та ігнорування тих незначних демократичних елементів, які існували на початку 20-х років.

Фактично партія складалася з двох нерівних за значенням частин: апаратної меншості й рядової більшості. Протягом 20-х років її апарат виріс в могутню силу, намагався безконтрольно керувати партійними справами, виявляючи при цьому достатню гнучкість й адаптованість.

Партійна еліта України формувалася під активним впливом Москви. У зв'язку з недовірою до України ЦК РКП(б) виявляв особливо обережну кадрову політику в республіці. Тому протягом тривалого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури в Україні були кадри, прислані з Москви або узгоджені з нею. Тільки з грудня 1920 по листопад 1921 року в розпорядження ЦК КП(б)У було направлено з Росії понад 5 тис. комуністів. Українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була незначна кількість. Навіть наприкінці 20-х років їх представництво в ЦК не перевищувало 25%.

Контроль над партапаратом дав змогу Сталіну розставити на відповідальних постах у республіці своїх людей. У 1923 р. звільнено з посади Голови Раднаркому України X. Раковського, який часто опонував Сталіну, до того ж був особистим другом Троцького. Після Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а керівник партійного республіканського органу. У 1925— 1928 pp. на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У перебував один з найближчих клевретів Сталіна — Л. Каганович, який забезпечив підтримку політики свого патрона в Україні, зміцнив владу партапарату.

Каганович Лазар Мойсейович (1893—1991) — радянський партійний та державний діяч. Народився в с. Кабани на Київщині в бідній єврейській сім'ї. З 1911 р. — член більшовицької партії. У 1919 р. — голова губному в Нижньому Новгороді, голова виконкому у Воронежі, в 1920—1922 pp. — працює в Туркестан!, з 1922 р. — завідувач організаційно-інструкторським відділом ЦК РКП(б), з 1924 р. — секретар ЦКРП(б). У1925—1928 рр. — генеральний секретар ЦК КП(б)У. Надалі працює на посадах секретаря ЦК ВКП(б), наркома шляхів сполучення, важкої, паливної промисловості. Брав активну участь у масових репресіях 1937— 1938 pp. Під час Другої світової війни — член ДКО. У 1947 р. знову очолив ЦК КП(б)У. 31953 р. — перший заступник голови Ради Міністрів СРСР. У 1957 р. за опір реформам М. Хрущова позбавлений усіх посад.

З початком політики українізації питома вага керівних працівників українського походження почала зростати, однак на ключові посади українців висували дуже рідко. Якщо в уряді республіки вони ще працювали, то керівна верхівка КП(б)У та головного карального органу — ДПУ УСРР — складалася з осіб некорінної національності.

В основу кадрової політики комуністичної партії було покладено теоретичні настанови В. Леніна. Визначаючи критерії добору кадрів, він вказував на необхідність оцінювати їх "...a) з точки зору добросовісності; б) з політичної позиції; в) знання справи; г) адміністративних здібностей...". Внаслідок такого підходу до формування державного апарату відбувалося відчуження від нього найосвіченішої та найкультурнішої верстви населення і залучення до керівництва не підготовлених для цього верств — робітників та селян, які не мали ні спеціальних знань, ні управлінських навичок.

Уся робота з добору та розстановки керівних кадрів зосереджувалася у вищих партійних інстанціях. Для формування партійно-державного апарату в 1919 р. ЦК КП(6)У створив обліково-розподільчий відділ, який займався обліком, мобілізацією, переміщенням та призначенням членів партії. Працівників, які перебували на обліку, було поділено на чотири категорії. До першої, основної, належали комуністи, які працювали на посадах голів губвиконкомів, секретарів губернських комітетів, інші вищі керівники партійних і державних органів губернського та республіканського рівнів; до другої категорії — комуністи, які працювали в апаратах губернських установ; третьої — працівники повітового рівня, четвертої — рядові партійці.

Таку ж роботу проводили обліково-розподільчі підвідділи губернських комітетів КП(б)У, які виконували функції обліку деяких категорій відповідальних працівників місцевого рівня, займалися "реєстрацією штрафних", вели облік резерву кадрів на висування, а також виявляли "кандидатів" на зняття з високих апаратних посад за партійно-адміністративні провини, переводили їх до "верстата й плуга".

Якщо на початку свого існування відділи обліку-роз-поділу займалися переважно мобілізацією комуністів, то з розростанням адміністративного апарату й у зв'язку з важливістю завдань господарського будівництва з'явилася необхідність, за словами Сталіна, "кожного працівника вивчати до кісточок". Так реалізовувалась одна зі стрижневих засад тоталітарного режиму — утримання під контролем основних ланок державного, партійного, господарського, профспілкового та інших апаратів.

Вперше перелік основних посад, що підлягали заміщенню за вказівкою ЦК КП(б)У (номенклатуру), було визначено у 1921 р. До нього увійшли такі категорії відповідальних працівників: а) члени, кандидати у члени та завідувачі відділів ЦК КП(б)У; б) народні комісари, члени колегії наркоматів і завідувачі їх відділів; в) члени й кандидати у члени ВУЦВК; г) завідувачі відділів та інших важливих підрозділів ВУЦВК. Сюди ж входили керівники й відповідальні працівники ДПУ, профспілок, редактори українських газет тощо. Так у 20-ті роки було створено специфічну адміністрацію, яка поєднувала господарські, судові, політичні, військове ідеологічні та репресивні функції. Вищі партійні інстанції здійснювали керівні функції (у політичній та ідеологічній сферах) самі або ж через кадрові призначення на всі ключові пости представників "номенклатурної касти".

Отже, на початку 20-х років в Україні утворився своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який сконцентрував у своїх руках владу в республіці у межах, дозволених Москвою. Коло це було досить вузьким І потрапити до нього, як і вибути з нього, було нелегко. Система безжалісно розправлялася з усіма, хто виявляв самостійність, непослух, ішов проти встановлених нею правил і норм.

Партійно-державна еліта формувалася за кастовим принципом. Наслідком цього стало виникнення могутніх апаратних угруповань, що боролися між собою за владу. Так, у ЦК КП(б)У довго домінувала катеринославська група, до якої входили Е. Квірінг (перший секретар ЦК КП(б)У в 1923—1925 pp.), Д. Лебедь (другий секретар ЦК КП(б)У в 1921—1923 pp., голова ЦКК КП(б)У у 1924—1925 pp.), І. Клименко (другий секретар ЦК КП(б)У в 1925—1927 pp.). Вони, у свою чергу, спиралися на "вірних" людей на місцях. Навіть періодичні кадрові "перетруси" не могли зруйнувати цих угруповань. Переходячи з однієї номенклатурної посади на іншу, керівники груп перетягували за собою і своїх людей.

Недемократичні умови діяльності, відсутність критики та підлабузництво призводили до зловживань владою, створення місцевих мікрокультів. У 1925 р. були викриті протизаконні дії керівної верхівки Херсонського округу, у 1927 р. — за зловживання знято з роботи секретаря Сталінського (Донецького) окружкому К. Мойсеєнка. Найтиповішими рисами так званої "Херсонщини" були беззаконня, адміністративні утиски, хабарництво, казнокрадство, пияцтво.

Встановивши диктатуру, номенклатура поширювала свій вплив на всі сфери життя суспільства, в тому числі й на виробничу. Партійний апарат перетворювався у власника засобів виробництва, оскільки контролював через посадові призначення виробничу сферу, черпаючи у ній свою силу і владу. Від волі парторгану ставали матеріально залежними трудящі маси. Так формувався економічно-примусовий механізм, який забезпечував підтримку значною частиною народу політики правлячої партії. Внаслідок перетворення держави (фактично партапарату) у власника основних засобів виробництва фізичне існування більшості трудящих, незважаючи на неп, було поставлене в залежність від головного працедавця, що значною мірою обмежувало матеріальні основи особистої свободи, в тому числі у питаннях політичного вибору.

Матеріальний достаток владної верхівки забезпечувався, не лише порівняно високою зарплатою, а й напівприхованими привілеями і доступом до закритих спецрозподільників, можливістю одержувати додаткові, соціально-культурні послуги, мати кращі умови відпочинку.

Відсутність демократичного механізму зміни керівних курсів, призначенство, надмірний централізм сприяли формуванню нового типу керівника,