Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Виникнення багатопартійної політичної системи в україні кінця xx століття

План

1. Виникнення багатопартійної політичної системи в україні

2. Проблеми української культури в кінці xx століття

3. Зовнішня політика україни, її сучасні пріоритети

Розвиток суспільства традиційної європейської демократії значною мірою забезпечується діяльністю налагодженої системи громадських і політичних організацій. Вирішальною умовою стабільної демократії є наявність головних політичних партій з великими і постійно діючими базами підтримки в середовищі виборців. Політичні партії слід розглядати як посередницькі організації між громадянами і державою. Першою опозиційною організацією партійного типу в Україні стала заснована у Львові в липні 1988 р. на основі Української Гельсінської Групи (УГГ) Українська Гельсінська Спілка (УГС). Однією з перших в Міністерстві юстиції України була зареєстрована Українська Республіканська Партія (УРП) в листопаді 1990 р. До кінця 1991 р. було зареєстровано ще 10 партій, а на початок 1992 р. їх було вже 20. На час виборів до Рад усіх рівнів в березні 1998 р. в Україні було вже 56 партій. В середині 2001 року в Україні нараховувалось 107 партій.

Партії ставлять перед собою різні цілі, хоча в головному вони співпадали — це побудова в Україні суверенної незалежної держави; її розвиток на принципах свободи, демократії, соціальної справедливості; формування в Україні суспільства з високим рівнем життя; відродження і розвиток культури.

Акт проголошення незалежності України в 1991 р.у подальше його підтвердження на Всеукраїнському референдумі і призупинення діяльності Компартії України дали можливість парламентській опозиції законодавчо оформити реалії багатопартійності.

В Україні множиться число політичних партій, та все ж їх кількість ще не визначає ефективності їх діяльності, тобто якості. Партій в класичному розумінні цього слова в Україні ще немає. Суспільство ще не струкгуроване, немає чіткої класової диференціації, тому у партій немає своєї соціальної бази і не створена ідеологія. Через це політична еліта України хоче об'єднати суспільство на основі інтересів перехідного періоду. Та, на жаль, ідеологією перехідного періоду є розмежування, а не консолідація. Найбільш можливою основою для об'єднання є територіальна приналежність громадян. Молоді українські політичні партії характеризує певна організаційна та ідейна аморфність, а також невизначеність соціальної бази.

Отже, більшість створених в Україні партій виникли не на основі консолідації навколо ідеї. Це організації, створені за інтересами, або партія одної людини, партія лідера, в якій кількість членів партії не має значення.

Всі українські партії можна поділити на три політичних напрямки: ліві партії — КПУ, СПУ, СелПУ; центристські — НДП, ЛПУ, СДПУ(о), АПУ, МБР; праві партії — НРУ, УРП, КУН, УКРП, УХДП тощо.

Характерною особливістю українських партій є їх порівняно чітка географічна зорієнтованість. За розгалуженістю організаційної структури провідні позиції займають партії лівого спрямування (насамперед, КПУ), найвища концентрація осередків яких спостерігається у Східному, Південно-Східному, Південному, Центральному регіонах та Криму.

Осередки партій центристського спрямування (зокрема, ЛПУ, НДП, СДПУ(о), Партія праці) поширені насамперед у промислово розвинених регіонах (мож-ливо, крім Західного і Північно-Західного). Аграрна партія активно формує свою структуру в сільській місцевості по всій території держави.

Партії національно-демократичного спрямування (зокрема, НРУ, КУН, УРП) мають найбільший вплив у Західному, Північно-Західному та Південно-Західному регіонах.

Важливою подією в подальшому розвитку багатопартійності були перші в Україні вибори за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, що відбулися в березні 1998 р. Підтримку електорату одержали тільки 8 партій, представники яких і були обрані депутатами Верховної Ради України. Все це сприяє не тільки структу риза ції суспільства, а й удосконаленню самої системи української багатопартійності.

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В КІНЦІ XX СТОЛІТТЯ

Цей період став переломним в розвиткові української культури. В країні були ліквідовані всі цензурні контролюючі органи, суспільство звільнилося від панування марксистсько-ленінської ідеології. Натомість стало можливим отримувати будь-яку інформацію в галузі науки, культури, мистецтва. Не стало більше перепон і для розвитку цих галузей. Держава перестала контролювати ці процеси, але вона їх більше і не фінансувала.

Складовими частинами культури є освіта, наука і мистецтво. Вони поступово пристосовувались до нових реалій існування.

Система освіти складається з мережі закладів дошкільного і позашкільного виховання, загальноосвітньої, професійно-технічної і вищої школи. В цілому система освіти нараховує біля п'ятидесяти тисяч одиниць закладів.

Відповідний умовам рівень освіти забезпечується достатньою кількістю вчителів і викладачів. Біля ста відсотків педагогів загальноосвітніх навчально-виховних закладів мають вищу або незакінчену вищу освіту. Більше половини викладачів вищих навчальних закладів (вузів) мають науковий ступінь або наукове звання.

Конституція України гарантує кожному громадянину отримання безплатної середньої і вищої освіти. На практиці ж багато які з вузів України перейшла на платне навчання і отримати його можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Республіка Німеччина забезпечує своїм громадянам безплатну вищу освіту. І такі приклади не поодинокі. Освіта потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві. Сучасній Україні потрібні люди з широкими знаннями, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішувати більш складні, ніж раніше, завдання у всіх областях життя

В країні функціонують навчально-виховні заклади нового типу — гімназії та ліцеї. В 1999 р. в них навчалося біля 200 тисяч дітей. Проте успіх сучасного суспільства залежить не стільки від досягнень елітарної школи, скільки від того, на якому рівні знаходиться школа загальноосвітня. До цього середня школа давала тільки фундаментальні теоретичні знання. Тому в Україні виникла необхідність реформувати середню освіту. З 1-го вересня 2001 року середня школа переходить на 12-річний строк навчання. Він складається з трьох етапів: перший (з 1 вересня 2001 року) — початкова школа; другий (з 1 вересня 2005 року) — основна школа; третій (з 1 вересня 2008 року) — старша школа. Початкова освіта буде чотирьорічною, основна школа — 5-9 класи і старша — 10-12 класи. В старших класах будуть впроваджуватися так звані концентри, тобто до 9 класу кожний учень буде вивчати основи всіх предметів. В старшій же школі предмети будуть вивчатися на більш високому рівні. Оскільки ж старша школа буде профільною, то учень буде сам вирішувати, на чому йому концентрувати свої зусилля.

Потреби сьогоднішнього дня диктують необхідність не просто механічно передавати учням суму знань, а вчити їх добувати інформацію і набувати знання. Саме цим і буде займатись нова, 12-річна середня школа в новому столітті.

Школа, коледж чи університет грають основну роль у вдосконаленні людини. Через це вкладання коштів в освіту повинно відрізнятись особливою ефективністю, як це робиться на Заході. Там експерти з освіти вважають, що могутність нації в значній мірі визначається темпами економічного розвитку, тому освіта є визначальним фактором при плануванні економічних покращень в країні. Крім того, освіта є найпершим засобом посилення воєнного і політич-ного потенціалу країни. Система вищої освіти України за своєю методикою здебільшого не поступається західним зразкам вищої освіти. Економічна криза в Україні призвела до різкого скорочення державного фінансування державних вузів. Натомість виникла велика кількість вузів недержавного сектору.

Держава відмовилась від від монополії на установи освіти. Тому почалося ліцензування таких вузів, тобто надання дозволу на освітню діяльність. Визначався також професійний рівень діяльності та юридичного статусу освітньої установи, тобто акредитація вузу. Вона проводиться за чотирма рівнями. Найвищий, четвертий рівень отримують університети і академії. Попит диктує пропозиції, тому сьогодні вузи України працюють за новим переліком спеціальностей. Особливо популярними є вузи, де навчають банковської справи, менеджменту, маркетінгу, юриспруденції, медицині, іноземним мовам.

Недоліки, якими страждають вузи України сьогодні, — це недостатня якість підготовки і жалюгідна заробітна плата професорсько-викладацького складу, і та сплачується невчасно.

В Україні є декілька вузів з традиційно високим рівнем викладання. Це, перш за все, Київський національний університет ім.Т.Шевченка, Одеська національна юридична академія, Харківська національна юридична академія, Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, Дніпропетровський національний університет.

В культурі кінця XX ст. наука є ключовим фактором. На ній базуються методологія мислення, система освіти, погляди на світ, на людину і на суспільство. На ній засновані технологія і визначений нею стиль життя, які пропонуються як зразок. Наука в Україні страждає перш за все через відсутність належного фінансування. Наприклад, в 2000 році в державному бюджеті на науку було заплановано більше одного відсотка від ВВП. В дійсності ж отримано лише 0,4 відсотка. Хоча й говориться сьогодні про підесення економіки, але результати фундаментальних наукових досліджень залишаються незатребуваними. Навпаки, зараз в країні практикуються контракти з крупними західними фірмами, які зацікавлені в розміщенні в Україні замовлень на наукові дослідження через дешеву робочу інтелектуальну силу.

Друга проблема, нерозв'язаність якої катастрофічно впливає на стан справ в науці, — це від'їзд найбільш молодих і перспективних інтелектуалів за кордон. За останні роки багато які з науково-дослідних інститутів Національної Академії наук України (НАН України) втратили до половини свого наукового потенціалу. Більше всього потерпають від "втечі мізків"


Сторінки: 1 2 3 4