Зате певні успіхи спостерігаються в розвитку гуманітарних наук. Відсутність державних асигнувань на наукову роботу слабо позначилася на стані справ в цій галузі, тому що гуманітаріям не потрібна така велика кількість лабораторій і устаткування, як прикладникам. А до такого явища, як невчасна виплата заробітньої плати, науковці вже майже звикли. І "втечі мізків" через відсутність на гуманітаріїв попиту за кордоном теж відсутні. Тому-то в Україні за останні роки створено майже півсотні нових напрямків гуманітарних досліджень, в тому числі інститути сходознавства (орієнталістики), української мови, вітчизняної археології і джерелознавства тощо. Плідним є і співробітництво в цих галузях науки з зарубіжними вченими, такими як О. Пріцак, Т. Гунчак, Б. Гаврилишин, О.Субтельний, Л. Винар та іншими.

Література нового покоління. Письменники старшого покоління пішли в політику, а в літературу увійшло нове — І. Андрусяк,

В. Медвідь, В. Цибулько, О. Забужко, Г. Тарасюк, С. Майданська, М. і С. Дяченки та інші. І хоч різко впав попит на серйозну художню літературу, вона все ж таки розвивається в формі чисельних альманахів, часописів і збірок. Відсутнє і вітчизняне законодавство, яке б (як в Росії) підтримувало українське книговидавництво. Український книжковий ринок заповнений російськомовною літературою, більшість з якої привезена з Росії. Підраховано, що на кожного громадянина в Україні припадає по 4-5 російських книжки і по 0,3 — українських.

Театральне мистецтво в Україні перестало бути таким популярним видом мистецтва, як це було раніше. Театральні вузи покинула велика кількість талановитих педагогів, а їм на зміну прийшли, як правило, ті, хто ще не відбувся. Тому немає кому в достатній мірі займатись навчанням акторів їх професії. Театр сьогодні став режисерським. Це означає, що кожний режисер по-своєму трактує п'єси навіть великих драматургів. Серед таких режисерів відомі імена Більченка, Д. Богомазова. А. Жолдака, С. Данченка. Заслуженим авторитетом користується патріарх української театральної режисури В.Оглоблін.

Велике піднесення переживає образотворче мистецтво. В Україні та за її межами за останні десять років організовано декілька сот художніх виставок. Місце українського художника починає регламентуватися ринком і його рейтингом в ринковій ієрархії. Заслуженою славою батьків постмодернізму в Україні користуються такі художники, як киянин О. Дубовик, львів'янин Любомир Медвідь. Вони обидва, так само, як і киянин І. Марчук, відомі не тільки в Європі, а й на американському континенті.

До речі, ці двоє митців пишуть літературні твори: О. Дубовик став відомим як письменник через свої "Палімпсести"; Любомир Медвідь пише художню прозу і вірші, в яких робить спробу впорядкувати хаос буття і осмислити власну екзистенцію; київський художник Р. Масаутов захоплюється історичною наукою, мас в цій галузі свої праці. Натхненним дослідником кольору є талановитий київський художник Т. Сільваші. Він присвятив цій темі не одну статтю. Письменництво цих художників засвідчує правдивість твердження про те, що мова є універсальною формою існування культури.

Складний світ релігійно-філософських образів втілила в своїх картинах львівська художниця Ярослава Король. Широта її творчих інтересів вражаюча: вона пише не тільки ікони, але й картини на історичні і літературні теми. Салонні портрети їй теж під силу.

Представником салонного постмодернізму є В. Попов, лубочного фолькстилю—Ю. Горбачов, "сюрреосимволізму" — С. Поярков. Вони поставили своє мистецтво на промислову і комерційну основу. Таких художників багато.

Згортається в Україні виробництво кінофільмів. В країні є в наявності всього дві кіностудії художніх фільмів — в Києві і в Одесі. Крім того є ще студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика і студія анімаційних фільмів, які раніше давали до півсотні повнометражних художніх фільмів і телесеріалів, до 500 короткометражних кінострічок. Тепер держава не фінансує кінопромисловість, і кіноринок України заполонили третьосортні американські фільми.

Тому однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. Тим більше, що таку функцію виконують зараз держави з високою культурою — Франція, Німеччина, Англія та інші країни Заходу. Навіть вони змушені захищатись від засилля масової американської культури. Система державного протекціонізму в галузі культури повинна стати запорукою національно-духовного відродження України.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ, її СУЧАСНІ ПРІОРИТЕТИ

Зовнішня політика кожної країни випливає з її внутрішньої політики. Через поведінку людини проявляється її внутрішній стан. Так само можна сказати і про державу. Зовнішня політика держави випливає з її внутрішньої політики. Проблеми становлення державності є пріоритетними і в стосунках України з іншими державами, далекими й близькими сусідами. Всі нові й незалежні країни Європи, з якими межує Україна, мають до неї територіальні претензії. Росія, наприклад, зразу ж після проголошення незалежності України в тому ж році пред'явила першу претензію на територію, через рік — ще одну в самий розпал протистояння в Криму. Сьогодні це вже стало традицією. Схожі акції плануються в Білорусії. Те ж саме виношується певними політичними колами в Румунії, Словаччині, Польщі. На цьому фоні

стають зрозумілими заклики деяких депутатів ще першої Верховної Ради України. "Щоб гарантувати свою територіальну цілісність, Україні необхідно володіти хоча б невеликим ядерним потенціалом, який би виконував роль стримуючої сили", — заявив з трибуни парламенту відомий радикал Степан Хмара.

Росія проводить більш активну зовнішню політику по відношенню до України, ніж навпаки. В МЗС Росії запрацювала схема поетапного урегулювання регіональних конфліктів. Під опікою НБСЄ (Нарада по безпеці і співробітництву в Європі) і представника президента Росії пройшли переговори і були підписані Кишиневом і Тирасполем документи про визнання за останнім особливого статусу, а навзамін придністровці зняли гасло побудови незалежної держави. Москва використала в якості міжнародного прикриття для впровадження в Придністров'я європейське співтовариство. Цей варіант влаштовує всіх учасників мирних переговорів. НБСЄ, особливо себе не утруднюючи, приміряє лаври миротворця. Кишинів і Москва, нові колоніальні метрополії, мають в зв'язку з цим економічну й політичну допомогу від Європи. Маленькі сепаратистські республіки (Придністров'я, Абхазія, Карабах) фактично одержують міжнародне визнання. А Москва і НБСЄ отримують міжнародне прикриття для реалізації своїх колоніальних планів в близькому зарубіжжі. А де тут дотримання інтересів України, через голову якої це все робиться?

Рецидиви сепаратизму в Закарпатській області. Вони не обійшли і Закарпатську область. В лютому 1990 р. в Ужгороді відбулися установчі збори Товариства підкарпатських русинів, які вимагали надати Закарпаттю статусу автономної республіки, або навіть скасування всіх законодавчих актів, які стосувалися воз'єднання його з Україною. Плануючи створити особливе державне утворення — Підкарпатську Русь, лідери цієї організації пропагують погляди про існування окремого народу — підкарпатських русинів, які нібито нічого спільного не мають з Україною та українцями

Ідеологія неорусинства, як така, що спричиняє до національного розбрату і викликає міжнаціональні конфлікти, була засуджена ще в 1991 р. Народним Рухом України, Товариством української мови ім Т.Шевченка, товариством "Меморіал" і ще багатьма громадськими організаціями. В спільній заяві цих організацій наголошувалось, що заклик до автономії Закарпаття після проголошення Декларації про державний суверенітет сприймається всіма громадянами України як державна зрада. Такі прояви місцевого сепаратизму, тим більше, що він інспірується з-за кордону, шкодять зміцненню української держави.

Тому зважений підхід законодавчої і виконавчої влади України до громадянства і прав національних меншин покликані припинити сепаратистський рух на окраїнах держави.

Проблема Криму в українсько-російських відносинах. Тривожить становище в Північному Причорномор'ї, точніше, в Криму. Як писали в своїх газетах російські політичні оглядачі в 1998 p., "останні російсько-українські переговори самим несподіваним чином присунули Росію до безумства нової Кримської війни. Кримської війни не з Францією і не з Англією, а з Україною. А вже не раз було мовлено, що навіть війна, не кажучи вже про політичні переговори, занадто серйозна справа, щоб її можна було передовіряти генералам".

На цьому фоні ображена заява президента Росії Б. Єльцина, що він не поїде в Україну до вирішення всіх проблем українсько-російських відносин (правда, тоді невідомо, для чого туди потрібно буде їхати), виглядала б, як черговий курйоз, якби не подих катастрофи, що насувався. Далеко ж ми відійшли від тих часів, коли для зустрічі з Л. Кравчуком Єльцин збирався летіти куди завгодно, навіть і в Біловезьку Пущу.

В лютому 1991 року Верховна Рада України узаконила автономну радянську соціалістичну республіку Крим (Кримська АРСР). Тим самим був створений прецедент Існування в унітарній державі автономного територіального утворення. Проти створення автономної республіки виступили представники кримськотатарського народу. Влітку 1991 року відбувся їх з'їзд — курултай. Делегати з'їзду розцінили створення Кримської АРСР як спробу закріпити результати депортації кримських татар у 1944 р.

Подібні події тільки погіршили взаємовідносини національних громад в Криму. Не в найкращому становищі перебувають в Криму українці. Майже на мільйон українців Криму до 1990 р. не було жодної національної школи. Ще донедавна було по одній-дві школи з українською мовою навчання в таких давніх містах нашої батьківщини, як Запоріжжя, Дніпропетровськ, Харків,