вважав, що Україна як держава повинна і спроможна мати власну мову, літературу, мистецтво, які є не гіршими від мов, літератури й мистецтва інших народів. Він активно підтримував, захищав діячів, які працювали на користь національного відродження України (режисера Л. Курбаса, вченого О. Богдана-Яворенка), пропонував запросити 1500 вчителів із Західної України для поліпшення викладання української мови і літератури в школі. Багато уваги він приділив підготовці та впровадженню нового українського правопису, був головою комісії Раднаркому України з цього питання, і його зусиллями новий правопис було затверджено у вересні 1928 р. Цей правопис діяв до 1933 р.
Як нарком освіти УСРР Скрипник займався і питаннями культурного життя українців за межами України, чим викликав роздратування московського центру. Його стараннями на території Російської Федерації було створено до 500 українських шкіл, 2 технічні вузи. Скрипник навіть порушив питання про приєднання до України територій, населених українцями.
М. Скрипник піддав критиці відому сталінську тезу "про загострення класової боротьби", що не сподобалося у Москві, як і його намагання довести шкідливість "централізаторських" законопроектів компартійної влади. Під час обговорення проекту Закону СРСР про землекористування він виступив проти пункту, яким було передбачено, що земля є власністю не республік, а всього Союзу, вважаючи, що у такому разі суверенність республік зводиться до наявності свого уряду за відсутності території. Виступав він проти того, щоб конституції союзних республік затверджувались з'їздом Рад СРСР, назвавши це "своєрідним державним переворотом". Під час голодомору 1932— 1933 pp. виступив проти застосування надзвичайних заходів, "методів адміністрування й окрику".
На початку 1933 р. розпочалося різке згортання політики українізації, натомість активізувалася боротьба з "націоналізмом". У центрі цієї політичної кампанії опинилися М. Скрипник, наркомат освіти й уся система культури, освіти та науки. Скрипника було знято з посади, піддано цькуванню. 7 липня 1933 p., доведений до відчаю і не бажаючи каятися прилюдно в надуманих помилках, М. Скрипник застрелився. Однак і після цього продовжувалося таврування його імені. Наприклад, у доповіді П. Постишева на листопадовому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У діяльність Скрипника кваліфікувалась як "націоналістичний ухил, що змикався з імперіалістичними інтервентами фашистської Німеччини й панської Польщі, які намагаються відірвати Україну від Радянського Союзу". Розправа зі Скрипником стала прелюдією до розгрому культурно-освітньої системи України. З Наркомпросу було звільнено понад 2000 фахівців, ще понад 300 наукових та редакторських працівників з інших установ і творчих колективів. Лише протягом 1933 р. в обласних управліннях освіти з політичних мотивів було замінено все керівництво, у районних — 90%. У школах України було звільнено з роботи як "класово-ворожих елементів" 4 тис. учителів. Водночас розширювалася мережа російських шкіл і класів. Подібне відбувалося й у вузах, наукових установах України. Республіканська преса рясніла погромними статтями, в яких "пророблялися" Інститут філософії, Інститут історії, Український науково-дослідний інститут педагогіки, Всеукраїнське товариство "Педагог-марксист" та інші установи. Не залишився обійденим увагою й "театральний фронт": було заборонено до постановок 200 "націоналістичних творів" і 20 "націоналістичних" перекладів світової класики.
Так закінчилися спроби поєднати ідею побудови комунізму з національними інтересами українського народу
Література
Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.
Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.
Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.
Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.
Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.
Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,
Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.
Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.
Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.
Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.
Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.
Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.
